Енеїда: Книга 11

Еней споряджує трофей в пам’ять перемоги над Мезенцієм і разом із здобиччю та полоненими відсилає тіло Палланта до його батька Евандра. Тим часом приходять посли від Латина просити в Енея перемир’я для похорону вбитих. Обидві сторони розпалюють багаття і ховають убитих. Виряджені латинянами до Діомеда посли вертаються з відмовою допомогти їм. Цар Латин готовий просити Енея про мир, але Турн виступає проти цього. В цей час Еней з військом підходить до міста Лав-рента, латиняни чинять йому опір. Турн посилає назустріч троянцям Мессапа і Каміллу з кіннотою, а сам готує проти Енея засаду. Камілла в бою чинить подвиги, але гине від Арунта, якого згодом, за вказівкою Діани, убиває німфа Опія. Рутули безладно тікають до міста. Настає ніч, і обидві сторони укріплюють свої табори.

1] Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши.
2] Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати
3] Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти
4] За перемогу богам він складає.]Лише засвітало,
5] Він на вершині Кургана поставив великого дуба,
6] Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього,
7] Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї,
8] Боже великий війни. Закладає на нього він гребні,
9] Кров’ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє;
10] Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий;
11] Зліва прив’язує щит мідяний, через шию завісив
12] Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів
13] (Бо оточила його вся громада вождів) закликає:

14] “Зроблено діло велике, герої,— геть всяку тривогу,
15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,
16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.
17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.
18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,
19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати
20] й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,
21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.
22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо,—
23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.
24] Йдіть же,— сказав він,— і в душі славетні, що цю батьківщину
25] Кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте;
26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо
27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині
28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила”.

29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,
30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне
31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,
32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,
33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.
34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили
35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.
36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж
37] Лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди.
38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.
39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле
40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку
41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього
42] Сльози, й він мовив: “Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись
43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив,
44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо
45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,
46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі
47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність
48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям
49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,
50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.
51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен
52] Владі небесній, у смутку пусту цю складаємо шану.

52. …владі небесній…— тобто небесним богам; Паллант тепер перебуває у владі підземних, а не небесних богів.

53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!
54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,
55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!
56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,
57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.
58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!”

59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,
60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,
61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози
62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім
63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них
64] Швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари,
65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,
66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,
67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке
68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі
69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить
70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,
71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.
72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;
73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська
74] За давнини ще колишньої власними ткала руками
75] І золотими нитками для нього мережала ніжно.
76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану
77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,
78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї
79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич
80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх
81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв’язати
82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові
83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же
84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу
85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта:
86] йде, безталанний, похилений віком, і б’є кулаками
87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі,
88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці,
89] Кров’ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними,
90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку,
91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході
92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець.
93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці,
94] Зброю спустивши додолу. Коли цей похід товариства

94. …зброю спустивши додолу.— Зброя, опущена вниз,— ознака жалоби. На знак печалі римляни повертали й щита нижньою частиною вгору.

95] Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив:
96] “Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають

96. Еней говорить, що йому доведеться оплакувати ще багатьох інших мерців.

97] Судьби війни,— витай повік-віки, великий Палланте,
98] Друже, навіки прощай!” І більш не сказавши ні слова,
99] Він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить.

100] З міста Латина й посли вже прийшли із маслиновим віттям,

100. …посли… із маслиновим віттям…— У послів звичайний знак миру.

101] Ласки благають, щоб мертві тіла, які всюди по полю,
102] Вбиті залізом, лежали, віддав і дозволив покласти
103] їх у могилу; з побитими й тими, що світу не бачать,
104] Бою немає. Хай тих пощадить, що не так-то давно ще
105] Друзями звав і тестями. А добрий Еней на цей дозвіл
106] Згодився радо, бо просять про речі важливі, й добавив
107] Слово таке: “Що за доля погана, латинці, в війну цю
108] Вплутала вас, і не хочете з нами ви в приязні жити?
109] Просите миру ви в мене для мертвих, що Марс подолав їх?
110] Миру-бо я і живим не відмовлю, й сюди не прийшов би,
111] Доля якби не вказала це місце мені і оселю,—
112] Я не воюю із вашим народом. А дружбу між нами
113] Цар ваш відкинув, волівши довіритись Турновій зброї.
114] Краще, щоб Турн та був сам присудив себе смерті жахливій.

114. ..присудив себе смерті…— тобто було б справедливіше, щоб Турн пішов сам на смерть замість тих, про поховання яких ідеться.

115] А як бажає своєю рукою війну закінчити,
116] Хоче він тевкрів прогнать, хай зі мною поміряє зброю.
117] Був би із нас у живих лише той залишився, котрому
118] Бог і його сама мужність життя дарували б. Тепер же
119] Йдіть і вогонь підкладіть під тіла громадян безталанних”,—
120] Мовив Еней. А вони, зачудовані дуже, мовчали
121] Й переглядалися лиш між собою. Аж Дранк староденний,
122] Той, що юного Турна ненавидів здавна і завжди
123] Був йому ворог, почав, розкривши уста, говорити:
124] “Мужу троянський, великий у славі своїй і ще більший
125] В зброї звитяжній! Якими тебе похвалами до неба
126] Маю підносити? З чого мені дивуватися більше —
127] Із справедливості, з подвигів ратних? До рідного міста
128] Передамо все це вдячно, й тебе, як лиш доля дозволить,
129] Погодимо із Латином-царем. Хай Турн пошукає
130] Іншої спілки для себе. І навіть на плечах носити
131] Камінь троянський приємно нам буде і ставити мури
132] Долею суджені”. Так він промовив, і всі дали згоду.
133] Двічі по шість днів вони призначали й під миру покровом
134] Всуміш і тевкри, й латинці безпечно по горах ходили.
135] Під двоєсічним залізом дзвенить уже явір високий,
136] Там вивертають вже сосну, що неба вершком досягає,
137] Кедри пахучі й дуби безупинно клинами лупають,
138] І ясени безустанку возами скрипучими возять.

139] Вістка, проте, полетіла, щоб першій звістити про горе
140] Це величезне Евандра і дім його, й місто й про все це
141] Повідомляє. Це Вістка та сама, яка ще недавно
142] Про перемогу Палланта у Лації всіх сповіщала.
143] Всі аркадійці побігли до брам і, древнім звичаєм,
144] В руки взяли жалібні смолоскипи,— горить на просторі
145] Довгому шлях і освітлює поле широке. Навпроти
146] Вийшли фрігійці, б’ючи себе в груди, й до них приєднались.
147] Щойно жінки їх при вході до міста уздріли, відразу
148] Лементом жалібним місто наповнили. Сила ніяка
149] Здержать Евандра тоді не могла, і в юрбу він вмішався.
150] Щойно Паллантові мари поклали, припав до них, гірко
151] Плакав і глухо стогнав, аж голос крізь біль той прорвався:
152] “Іншу, Палланте, своєму ти батькові дав обіцянку!
153] Обережніше б жорстокому Марсові ти довірявся.
154] Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута,
155] Дуже солодка. Гірка ота перша наука юнацька,
156] Й проба жорстока близької війни. Ані щирих обітів,
157] Ані благань не почули богове моїх. Ох, щаслива
158] Ти, найсвятіша дружино моя, цього дня не доживши
159] Й не дочекавшися болю такого. Я літ своїх міру
160] Переступив — бувши батьком, оставсь сиротою. Бодай же
161] Сам я до бою пішов у троянськім союзі, й рутули
162] Краще б мене закололи списами. Я сам би загинув,
163] І не Палланта, мене в цім поході були б проводжали.
164] Не винуватив би, тевкри, я вас, ні союз той із вами,
165] Що його склали, ні дружбу,— така була доля належна
166] Віку мого. Проте, як судилася смерть передчасна
167] Синові, втіхою буде хоч те, що загинув, побивши
168] Тисячі вольсків, як тевкрів водив він з боями на Лацій.

168. …вольсків…— тут італійських племен.

169] Сам же я похорон кращий не міг би тобі влаштувати
170] Так, як це робить побожний Еней і фрігійці могутні,
171] З ними й тірренські вожді, й ціле військо. Великі трофеї
172] З тих, що правиця твоя їх на той світ послала, приносять,
173] Ти ж, як велике опудало, Турне, у зброї сьогодні,
174] Певно, стояв би, були б ми лиш віком і силою рівні.
175] Нащо, однак, я, нещасний, утримую тевкрів від бою?
176] Йдіть же у путь і цареві ось це передать не забудьте,
177] Що хоч Палланта убито, живу я життям ненависним,
178] Тому причина — правиця твоя, що не вбила ще Турна,

178. правиця твоя…— правиця Енея.

179] Синові й батькові цим завинила. В заслугах і в долі
180] Це твоя вада єдина. Утіх я в житті не шукаю,
181] Це-бо й не слід, тільки б сину до тіней цю вість передати”.

179. цим завинила.— Тобто Еней повинен відомстити за батька й сина.

181. …цю вість…— що Турна вбито.

182] Рання тим часом Аврора вже світло своє благодатне
183] Людям нещасним приносить, щоб брались до праці тяжкої.
184] Батько Еней уже й Тархон розклали багаття над морем,
185] На узбережжі крутому. Там кожний тіла свої зносить,
186] Звичаєм давнім батьків; як чорні вогні лиш підклали,
187] Небо високе від диму у темряву все вповилося.
188] Тричі у зброї блискучій пройшли круг палаючих вогнищ,
189] Кіньми об’їхали тричі вогні жалібні, і тужливо
190] Заголосили вони, і сльозами скропили всю землю,
191] Зброю всю змили сльозами; мужів голосіння і звуки
192] Труб аж до неба лунають. Ці зброю з убитих латинів
193] Мечуть в огонь: оздоблені пишно мечі і шоломи,
194] Віжки, колеса, розжарені в бігу; а ті вже знайомі
195] Мечуть дари: погиблих щити і списи, що невдало
196] Кинені ними були. І смерті у жертву багато
197] Ріжуть волів, щетинястих свиней і овечок отари,
198] Зігнані з піль, і довкола у полум’ї в жертву приносять.
199] Дивляться пильно, як друзів тіла по усім узбережжі
200] Жарко горять, і сторожать їх, поки усе спопеліє,
201] Й від півзотлілих багать їх не можна було відірвати,
202] Доки ясними зірками ніч вогка все небо не вкрила.

203] Тож і сердешні латинці по той бік багаття численні
204] Ставлять і трупи полеглі почасти на місці хоронять,
205] Інших багато в сусідні відвозять оселі; й такі є,
206] Що відсилають до міста. А решту полеглих в безладній
207] Січі, великі їх стоси, не лічать і не розрізняють —
208] Палять їх спільно. Довкола великі поля засвітили
209] Густо вогнями, один перед одним. Вже сонце утретє
210] Темряву з неба прогнало холодну, коли вони в смутку
211] Попіл глибокий згортали, виймали розсипані кості
212] З вогнища й теплу ще землю на них тягарем накидали.

213] Зойки тоді почались, і волання великого жалю
214] Чулися скрізь голосні у оселях і в місті Латина,
215] Вельмибагатого владаря. І матері тут скорботні,
216] І невістки безталанні, і сестри, журбою повиті,
217] Й сироти бідні війну проклинають і сватання Турна
218] І вимагають, щоб сам добивався мечем, якщо прагне
219] Влади в Італії, хоче для себе найвищої шани.
220] Гнів ще роз ятрює Дранк тут суворий і всіх запевняє,
221] Що одного лише Турна тут кличуть до бою. Та досить
222] Є і противних також голосів, що обстоюють Турна.
223] Захистом служить йому і велике царицине ймення,

223. …царицине ймення…— Амати, матері Лавінії, нареченої Турна.

224] Слава здобутих трофеїв героя підтримує сильно.

225] В цім неспокою, коли розгорівся вже розрух найдужче,
226] Ще невеселу й посли приносять до того новину
227] З міста великого, від Діомеда, що їм ні до чого

227. …з міста великого…— з Аргіріпи (Арп).

228] Не придалися усі надзвичайні труди і видатки,
229] Ні золотії дарунки, ні просьби великі; належить
230] Інших підмог для латинців шукати; як ні, то старатись
231] Мир укладати з троянським царем. Цар Латин у зневіру
232] Сам упадає і в смуток великий. Те, що Енея
233] Воля богів супроводить, це ясно із божого гніву,
234] Й свіжі могили усім це доводять. Тож раду
235] Він у покоях високих збирає велику, наказом
236] Кличе старшину свою найзнатнішу. Вони наїжджають,
237] Геть укривають шляхи й прибувають у царську оселю.
238] А поміж ними Латин засідає, і віком найстарший,
239] Й владою вищий за всіх. Веселість з чола його зникла.
240] Каже послам тоді, що прибули із етольського міста,
241] 3 чим ті прийшли, щоб по черзі усе, як було, розказали.
242] Всі тоді змовкли, і Венул слухняно почав говорити:

240. …із етольського міста…— з міста Діомеда.

242. Венул — посол до Діомеда.

243] “Бачили ми, громадяни, царя Діомеда й аргівський
244] Табір, пройшли увесь шлях і пригоди усі подолали.
245] Тої торкнулись руки, якою зруйнована Троя.
246] В землях япігів, що їх переміг у підгір’ї Таргану,
247] Він заснував Аргіріпу й ім’я свого племені дав їй.
248] В дім увійшовши й одержавши дозвіл, дари піднесли ми,
249] Наше ім’я й батьківщину назвавши, ми їм розказали,
250] Хто затіває війну і що привело нас у Арпи.
251] Він, це почувши, з таким до нас словом звернувся ласкавим:
252] “О, ви щасливі народи, із царства Сатурна, авзонці
253] Древні, яка-бо недоля спокійних там вас непокоїть
254] І починати вам каже війну цю непевну? Усі ми,
255] З тих, що залізом троянську країну ущент сплюндрували.
256] Що під високими мурами стерпіли ми — я лишаю,
257] И тих, що у хвилі прийняв Сімоент, бо по цілому світі
258] Герпимо кари страшні ми за злочини наші колишні.
259] Навіть Пріам міг заплакати б нині над нами. Це знає
260] Зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські, і месник

260. …зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські…— Грецькі кораблі, які поверталися з-під Трої, потерпіли від бурі під впливом лиховісної зірки Мінерви і розбились біля острова Евбеї при мисі Кафареї.

261] Сам Кафарей. Ми з походу того розійшлись в різні боки.
262] Вийшов Атрід Менелай до стовпів непорушних Протея.

262. …до стовпів… Протея.— До єгипетських берегів, куди поїхав Менелай у погоні за своєю дружиною Єленою, перенесеною в Єгипет.

263] Бачив етнейських циклопів Улісс. Я не згадую тут вже
264] Неоптолемове царство, ні вогнище, знищене в домі
265] Ідоменея, ні локрів на березі Лівії. Навіть

265. Локри — дружинники Аякса, сина Ойлея. Сам Аякс загинув, а вони, врятувавшись, оселилися в Африці.

266] Сам цар мікенський, володар могутніх ахеїв, загинув
267] Зараз, як тільки вернувся, з рук жінки-потвори, чигав-бо
268] Азії всеї звитяжця там чужоложник. До рідних
269] Вівтарів заздрість богів і мені не дала повернутись,
270] Милу дружину і свій Калідон побачить прекрасний.
271] Й досі з’являються дива жахливі — летять, мов на крилах,
272] Втрачені друзі і птицями понад річками ширяють

272. …птицями понад річками ширяють…— Всі супутники Діомеда були перетворені в птиць.

273] (Друзям яка-бо то кара жорстока!) і скелі скиглінням
274] Жалібним сповнюють. Я цього міг сподіватись відтоді,
275] Як на небесні тіла у безглузді своєму залізом
276] Сам нападав і поранив правицю Венери. Тому-то

276. Діомед у бою під Троєю поранив богів Венеру і Мареа.

277] Не намовляйте мене до такої війни; після згуби
278] Трої ніяких боїв із тевкрами в мене не буде,
279] Бо пам’ятаю ще давні нещастя, й ця згадка не мила.
280] Ті подарунки, що з рідного краю сюди принесли ви,
281] Всі передайте Енеєві. Ми око в око стояли
282] В грізнім бою і поміряли сили. Повірте тому ви,
283] Що я досвідчивсь, як б’є у щити він, з якою страшною
284] Силою вихру він кидає списом. Таких би ще двоє
285] Іди земля породила мужів, то пішов би війною
286] Сам на міста інахійські дардан, і греки ридали б,

285. Іди земля — Троя.

286. Міста інахійські — міста Інаха, зокрема Аргос. 286. Дардан — збірно, замість троянці.

287] Смутком-бо доля б для них обернулась. Бо як під твердими
288] Мурами Трої не все було гладко, то це учинила
289] Мужність Енея і Гектора, що затяглася так дуже
290] Еллінська та перемога й прийшла на десятому році.
291] Знані обидва вони і з відваги, і зброєю славні,
292] Цей же сильніший побожністю. Отже, союз укладайте,
293] Як тільки можна, і збройно не важтесь виходить на зброю”.
294] Відповідь чуєш царя того ти, наймиліший мій царю,
295] І його думку почув ти про цю завірюху воєнну”.

296] Ледве посли це сказали, як з уст неспокійних авзонців
297] Гомін пройшов невиразний,— як скелі задержать бурхливі
298] Води, так в гаті глибокій клекоче, й при греблі сусідній
299] Берег гримить, б’ють то хвилі гучні. Як лиш трохи серця їх
300] Угамувались і, врешті, примовкли уста їх тривожні,
301] Цар їх богам помолився, а потім з високого трону
302] Так починає: “Латинці, волів би я, й краще було б це,
303] Щоб про найвищі державні діла ми раніш зговорились,
304] Щоб не скликати нараду в той час, коли ворог під містом.
305] Ми нерозважно війну ведемо, громадяни, із родом
306] Непереможних богів, їх ніякі бої не жахають,
307] Навіть побиті не кидають зброї вони. Якщо мали
308] Ви ще надію на поміч етольську, покиньте сьогодні,

308. …на поміч етольську…— на поміч Діомеда.

309] Кожен надію хай має в собі, а яка вона марна,
310] Кожен це бачить. Коли усе інше загальна руїна
311] Ця зруйнувала,— перед очима то вашими, все це
312] В вас під руками. Я не виную нікого, бо скільки
313] Вдіяти мужність могла, ми усе те зробили, народ наш
314] Бився що сил тільки стало. Тепер вам з’ясую неясне
315] І розкажу кількома вам словами,— послухайте пильно:
316] Є в мене поле старе, межує воно із рікою
317] Туською, аж до Сіканів на захід сягає. Аврунки

316-317. …із рікою Туською…— з Тібром, що протікає по землі етрусків.

318] Сіють на ньому й рутули і орють горби каменисті
319] Плугом, а де найтвердіша земля, там стада випасають.
320] Смуга та вся і соснові на горах ліси нехай будуть
321] Приязні даром для тевкрів, і рівні закони союзу
322] Установімо, й до влади в державі їх теж допустімо.
323] Хай тут осядуть, як їм до вподоби, хай місто збудують.
324] Як забажають шукати десь іншого краю й народу
325] Й можуть покинути край наш, то двадцять їм суден збудуймо
326] Із італійського лісу (як більше їм треба, то й більше);
327] Коло води все потрібне вже є, хай самі визначають,
328] Скільки й які мають бути ці судна, ми ж мідь і приладдя
329] Даймо і руки робочі. Крім того, щобїм передати
330] Це наше слово і дружній союз нам із ними укласти,
331] Сотня латинських послів нехай їде із роду значного
332] З віттями миру в руках, і нехай вони щедрі дарунки
333] Візьмуть з собою —— і злота, й слонової кості таланти,
334] Царський трон і трабею — державні клейноди. Ви спільну
335] Раду тут радьте, в тяжкій оцій скруті шукайте поради”.

336] Встав тоді Дранк, ворог Турнові давній, бо Турнова слава
337] Заздрощі в нього будила і в очі колола болюче.
338] Знатний він був багатій, також на язик він був гострий,
339] Менше гарячий до бою; порожнім не був він на раді
340] Балакуном, зате ж і вигадником смути був сильним.
341] Славне походження матері рід його гордим робило,
342] Батьків неясний був рід. Тож встає і такими словами
343] Гнів він роз’ятрює й множить: “Ох, добрий наш царю, ти радиш
344] Речі нікому не тайні, й без наших підтверджень, всі скажуть,
345] Що їм відомо й чого вимагатиме щастя народу,—
346] Мовити ж вголос не сміють. Хай вільно дозволить сказати
347] й гордість відкине свою той, за котрого вдачу погану
348] й провід нещасний (скажу, хоч грозив би мечем мені й смертю)
349] Стільки упало вже славних вождів і все місто ми бачим
350] В смутку тяжкому. А він нападає на табір троянський,
351] Сам же тікати ладен, тільки зброєю небо лякає.
352] Дар же один до дарів, що велиш ти послати дарданцям,
353] Зволь лиш один ще додати, наш царю найкращий,— хай в цьому
354] Тиск анічий не здолає тебе,— ти віддай свою доню
355] Гідному зятеві, батьку, до шлюбу достойного, й мир цей
356] Вічним союзом скріпи. А коли нам і серце, і розум
357] Страх перед ним огортає, у нього самого просімо
358] Ласки, його заклинаймо: хай право належне цареві

358. …його заклинаймо…— тобто Турна, щоб він відмовився від шлюбу з Лаві-нією для користі батьківщини.

359] І батьківщині відступить. Чому громадян безталанних
360] Стільки разів в небезпеку таку очевидну штовхати?
361] З тебе ці Лація біди початок взяли, ти причина
362] Всіх їх. Рятунку немає в війні. Всі благаємо, Турне,
363] Миру від тебе і ще запоруки, що буде тривкий він.
364] Перший я той, що ти ворогом звеш (не перечу, зови так),
365] Дуже благаю тебе, ти над рідними май милосердя,
366] Гордість покинь, відійди, ти-бо прогнаний. Ми уже досить
367] Бачили смерті, спустошили наших полів ми багато.
368] Чи, коли слава твоя тебе кличе, як маєш відвагу
369] В серці настільки, як так тебе тягне це віно цареве,
370] Зважся, на ворога вийди, стань груди об груди до бою.
371] Видно, щоб міг із дочкою царевою Турн одружитись,
372] Маємо трупом поля засівати ми, душі нікчемні,
373] Що не заплачуть по нас, не схоронять в могилі. Як сили
374] Є в тебе трохи, якщо по батьках залишилось відваги,
375] Глянь тому в очі, хто кличе тебе”.

376] Аж загорівся на мову цю Турн невгамовний. Зітхнувши
377] Тяжко, із дна свого серця добув він слова ці: “Гей, Дранку,
378] Слів не бракує тобі, коли рук війна потребує,
379] Чи коли кличуть на раду старшину — приходиш ти перший.
380] Та непотрібно тут залу нарад заповняти словами;
381] їх в тебе досить, бо тут ти в безпеці, аж поки нас ділять
382] Мури від ворога, поки рови не наповнились кров’ю.
383] Отже, грими тут словами, як завжди, мене боягузом,
384] Дранку, зови,— коли стільки поклала рука твоя тевкрів,
385] Стільки трофеїв на вславлених ними полях залишив ти!
386] Те, що у силі явити хоробрість завзята, ти можеш
387] Спробувать сам, ворогів-бо далеко не треба шукати.
388] Наші облогою мури вони звідусіль оточили.
389] Йдімо ж на них! Ти боїшся? Невже-таки завжди у тебе
390] На язику вітряному лише буде Марс войовничий
391] І у рухливих ногах?
392] Прогнаний я? Поганче, хто прогнаним зможе по праву
393] Звати мене, як побачить, що Тібр троянською кров’ю
394] Піниться й рід весь Евандра із коренем знищено й стільки
395] Зброї з аркадців ізнято. Мене не таким-бо пізнали
396] Бітій і Пандар великий, та й ті, яких безліч послав я
397] В Тартар, за день на валах перемігши і мурах ворожих.
398] Нам порятунку немає в війні,— так дарданцям, безумче,
399] Й власній кишені співай. І не гайся, поширюй безмежний
400] Пострах і силу вихвалюй народу, побитого двічі,

400. …народу, побитого двічі…— тобто троянців.

401] Силу ж латинську принижуй. Тремтять уже перед фрігійським
402] Військом князі мірмідонські, Тідід і Ахілл ларіссейський;
403] Річка Авфід завернула від Адріатичного моря.

403. Цим образом змальована відмова Діомеда допомогти італійцям. Посли до Діомеда повинні були підійти до цієї річки, де жив Діомед.

404] Навіть, як каже він вам, що ніби моєї боїться
405] Напасті, то по-мистецьки своє проти мене злочинне
406] Обвинувачення це лиш загострює він своїм страхом.
407] Ти ж не лякайся! Така, як у тебе, душа не загине
408] Від оцієї правиці, хай буде з тобою й в твоєму
409] Серці лишиться. Батьку, звертаюсь до тебе й прошу я
410] Отчих порад. Як ніякої ти вже надії на наше
411] Військо покласти не можеш і наша невдача єдина
412] Знищила нас уже зовсім, якщо уже більше ніколи
413] Щастя не зміниться наше, то миру благаймо і руки
414] Немічні наші до них простягнімо. Хоч той лише в мене —
415] Тільки, щоб доблесті всім нам вернулось хоч трохи старої! —
416] Той лиш в своїх починаннях щасливий і духом великий,
417] Хто накладе головою і землю почне уже гризти,
418] Ніж на таке щось дивитися мав би. Однак, якщо наша
419] Сила й юнацтво ще цілі і йдуть на підмогу народи
420] Нам і міста італійські, й троянцям їх слава коштує
421] Крові багато (й у них свої трупи, й по них пролетіла
422] Буря), то чом на початку самого ганебно здаємось?
423] Чом ще не грала сурма, а в нас серце холоне? Багато
424] Час і мінливого віку труди нам на краще змінили.
425] Поперемінно уже з багатьох, і не раз, глузувала
426] Гірко з нас доля, то знов на тривких відновляла основах.
427] В поміч не прийдуть Етол нам і Арпи: Мессап з нами буде,

427. …в поміч не прийдуть Етол нам і Арпи…— етолієць Діомед і його місто Арпи.

428] Лишиться з нами Толумній щасливий, зостануться й інші
429] Всі ті вожді, що їх стільки народів послало, велика
430] Слава зустріне і тих, кого ми зібрали в латинськім
431] Краю із піль Лаврентійських. І славна Камілла із вольсків
432] Кінні полки нам веде та міддю квітучі загони.
433] Що ж, коли тевкри мене лиш на бій викликають, і вам це
434] Теж до вподоби, й один я стою на заваді загальній
435] Справі,— то з рук цих звитяга з відразою ще не тікала,
436] Так, щоб тепер при такій величезній надії від чогось
437] Я відмовлявся. На бій я відважуся, хоч би й Ахілла
438] Він перевищив великого й зброю хоч мав би він рівну
439] Зброї, що руки Вулкана кували. Складаю в обіті
440] Вам свою душу й Латинові, тестю, я, Турн, що нікому
441] З давніх героїв в хоробрості не уступлю я. “Тебе лиш
442] Кличе самого до бою Еней”: я бажаю, щоб кликав;
443] Дранк і смертю не змиє провини, як гнів є тут божий,
444] Слави також не здобуде, якщо тут є слава і доблесть”.

445] Так-то вони в час непевний держави на раді змагались.
446] Військо тим часом Еней із табору вивів до бою.
447] Аж надбігає до царського дому вістун, і велику
448] Він спричинив метушню і страху нагнав на все місто.
449] Бо сповістив він, що лавами тевкри надходять від Тібру,
450] З ними й тірренські полки виступають на ратному полі.
451] Переполох-бо упав на народ, і серця схвилювались,
452] Гнівом завзятим вони спалахнули; в гарячці й тривозі
453] Зброї жадають, юнацтво лиш “зброї!” кричить, та старіші
454] Сльози ковтають у смутку, але зволікають. А галас
455] З різних розбіжних думок, наростаючи, неба сягає.
456] Так, наче десь у гаю позліталися зграями птахи,
457] Або на рибою повних затонах Падузи курличе
458] Лебедів стадо захриплих. “Тепер, громадяни,— промовив
459] Турн, уловивши хвилину,— ви радьте, тут сидячи, раду
460] Й мир вихваляйте собі, а військо вороже нестримно
461] Рине на нашу державу”. Ні слова не вимовив більше,
462] Швидко схопився й з високої вибіг оселі. “Волузе,—
463] Крикнув,— озброїтись вольсків загонам звели і рутулів
464] Вишикуй в лави. Ви ж разом, Мессапе і Корасе з братом,
465] Порозставляйте у полі широкому збройну кінноту.
466] Інші підходи до міста нехай укріпляють і вежі
467] Міцно обсадять, а решта у бій, як скажу я, за мною”.
468] Зразу ж на мури усі подались і по місту розбіглись.
469] Збори і думи великі сам батько Латин залишає
470] І відкладає їх, ця-бо пригода сумна його з шляху
471] Збила. І сам він себе винуватить найбільше у тому,
472] Що не прийняв добровільно дарданця Енея і зятя
473] Місту не дав. Рови перед брамами ті вже копають,
474] Інші каміння і палі везуть. До кривавого бою
475] —Знак дає грізна сурма. Усі мури вінцем обсадили
476] Хлопці й жіноцтво, бо крайня потреба усіх закликає.
477] Тут же й до храму Паллади на замок високий цариця
478] Іде з дарами, а з нею велика громада жіноча.
479] Поруч із нею Лавінія-діва, ота, що за неї
480] Стільки нещастя, і очі прекрасні свої опустила.
481] Слідом ідуть матері і сповнюють ладану димом
482] Храм весь, стають на порозі високім і тужні благання
483] Шлють до богині: “Могутня владичице збройна, богине
484] Воєн, Трітоніє-діво, своєю рукою приборкай
485] Зброю фрігійця-грабіжника, кинь його в порох обличчям
486] І умертви під високими брамами нашого міста”.
487] Тури же, весь сповнений люті, до бою в той час готувався:
488] Панцир на себе надів і з червоної міді лускою
489] їжився грізно, литки в наголінники з золота зброїв.
490] Не ослонив ще обличчя, та вже причепив він до боку
491] Меч свій, і, сяючи золотом, біг із високого замку,
492] Й серцем радів, і вбивав ворогів у своїх він надіях.
493] Наче той кінь, що від ясел зірвався з припону й дістався,
494] Врешті, на волю й, хазяїном ставши широкого поля,
495] На пасовища біжить, де кобил табуни випасають,
496] Або на річку знайому, де завжди привик він купатись,
497] Високо шию несе, і брикає, й ірже у своєму
498] Буйстві, а гриву по шиї, по грудях вітрець розвіває.
499] Тут проти нього з загоном із вольсків виходить Камілла.
500] Скочила з свого коня коло самої брами цариця.
501] Полк весь за нею те саме вчинив — всі стрибнули на землю
502] З коней своїх. І каже вона: “Якщо може по праву,
503] Турне, відвага собі довіряти, то я обіцяю
504] Проти загонів Енея і проти кінноти тірренців
505] Стати до бою сама. Дозволь мені першій зазнати
506] Всіх на собі небезпек бойових, а ти й піхотинці
507] Станьте під містом і мурів пильнуйте”. А Турн, утопивши
508] Очі у грізну цю дівчину, в відповідь так промовляє:
509] “Діво, Італії