Дивлюсь, як нищівна потуга літ
Красу віків змітає і корони.
Одвічні вежі, мармур і граніт, —
Ніщо не зна від смерті охорони.
Щодня ненатлий океан в злобі
Прибоєм землю пожира багату,
І суша, з морем ставши на двобій,
Вирівнює здобутками утрату.
Дивлюсь — одні держави піднялись,
А ті уже дійшли свого розвалу.
І страшно думати, що смерть колись
Любов мою зруйнує нетривалу.
Ці мислі чорні прирекли мене
На сум за тим, що скоро промайне.
Переклав Дмитро Паламарчук
* * *
Ми бачимо, як невблаганний Час
Спотворює усе на цьому світі:
Руйнує стіни, зведені до нас,
Мідь монументів, вежі гордовиті.
Захоплює голодний океан
Шматки у суші, а вона, натомість,
Із нього повстає; бо жоден стан
Не визнає незмінність, нерухомість.
Все зміниться колись, усе мине,
Все відживе, зазнавши руйнування.
Це думати примушує мене,
Що прийде Час і забере кохання.
Ця думка – смерть! То як же не ридати,
Чекаючи і боячись утрати?
Переклав Олександр Грязнов
Гість
Коментарі
Підписатися