Доля

Не квітне заповідний сад.
Не бачу ні сестри, ні брата.
Ти все вертаєшся назад.
Як рік, як перстень Полікрата.

Що не втопити, не згубить,
Не замінить і не забути.
Так подих вічної судьби
Вогнем перетинає будень.

Ти не камінний сфінкс пустинь.
Ти не мара й не костомара:
В бездоннім зорі — зимна синь,
А в пристрасних обіймах — кара.

Була ти музою, й пили
Уста медузи кров уяви, —
Тоді однаково гули
Хвала й хула пустої слави.

Була владикою, що слав
Країні згубу звістувати,
І вісника кляли насхвал
Апостоли і апостати.

І тільки іноді пливло
З рамен суворо-мармурових
Співуче запашне тепло
На мить розквітлої любови.