Доля

Моїй матері

Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих, —
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.

А взимку ледь приходила до тями,
Коли полотна ткала до смерку,—
Вузли ниток в’язались мозолями
І на її руках, і на віку.

І от життя лишилося позаду.
Лишилося? Чи, може, й не було? —
Вже й думи рідше ходять на пораду,
Переоравши зморшками чоло.

Влягаються і кривди, і печалі,
Не так вже мучить туга в самоті,—
Живе лише роботою й дедалі
Частіше хоче спокою в житті.

Та час її, проте, не втихомирив —
У кожного є клопоти свої:
Міняють їй телят і бригадирів,—
Усіх міняють — тільки не її.

Не раз ковтає спогади солоні:
Пройшли літа — й не вернуться назад…
Задивиться на долю з-під долоні —
І посміхнеться сумно… до телят.