Дмитро Тась

Плачуть дахи почорнілі й холодні.
Хмари спустились на топтаний брук,
Далі – заломами зігнутих рук,
В лужі встромили шиплячі походні…

Білим струмочком у синій туман
Пара

Не почуєш більше мого голосу,
Твого горя вже не бачитиму я,
На моря далекі ти помолишся,
Стрілокрила ти, ти – ластівка моя!

Отруїли серце передзвонами,
Одцвіте весни за

Так день пройшов. Не треба каяття,
Не треба дум палких, як перша рана…
З золотолистям прийде забуття,
Це перша осінь – голуба і тьмяна…

Я так люблю твоїх очей глибінь,
Я так

А все ж ми стрінемося випадково,
На пароплаві десь і може восени,
І може здійсняться, немов намова,
Твої страшні, мої безумні сни!..

Ти уяви – вода плюскоче в кручу,
Холодний

Отак прийти і сісти в третім ряді
Провінціального кіно «Вампір»,
Де не почуєш пахощів помади,
Не відаєш, хто визнаний кумир…
Дивитися, не знаючи акторів,
Сприймати світ, не

Ще в горах Болдиних крізь сон
Дрімають келії чернечі,
Дзвіниці Троїцької плечі
Орнаментують злами грон.
І тиша сіється снігами,
В ярах навколюшки стає,
І навшпиньках іде за

Ось похапцем ідуть одні,
А ті похмурою юрбою…
Поглянь, як наростають дні,
Розкривши стяг над головою!

І, не діждавшися черги,
Вони, мов білиці, стрибають…
Поглянь – які

І знову я в примруженім екрані
Знайти зворушливі натяки хочу…
Твої могутні, незабутні очи —
Мої роз’ятрені, гарячі рани!
В полях нехай і громовиці, й зливи,
Нехай по вулицях

За перелазом стежка крізь городи,
Крізь соняшники, льон, крізь коноплю…
В твоїй, о земле, соковитій вроді
Свої думки й бажання потоплю.

Шляхи за стежкою у даль плазують,

Тополі стали наче струни —
До неба просто від землі!
Не може буть, щоб були труни,
Щоб в бурях никли кораблі…

Майбутнє – світла зоряниця,
Що тьмарить відблиски заграв.

Я б тебе цілував, цілував
За парканами заспаних станцій,
Де м’яка, соковита трава
Килим стеле до тихих акацій…

Одморгають і зорі своє,
Одгудуть паротяги далекі,
Одинокий

Мені журно, що осінь моя
Виноградні листи розіслала, —
Мускуляста рука ратая
У чорноземлю врізала рало…

Мені лячно стежками іти,
Мені сумно співать колискову,
Коли вірю,

Мені хочеться так як дитиною
Загубитись в саду восени —
Чарівничою снити хатиною,
По яку мандрували сини.

Багряніють берези на заході,
Багряніє в борах

Криптомерії вклонились морю…
Пий печаль, коли вона глибока,
Радість пий, коли вона велика!
Криптомерії вклонились морю,
А воно безумне, сірооке
В камінь б’є, на берег скаче

П’яними гронами чорніє бузина,
Жовтіє папороть в торішнім сухолистю…
І знову в далині я радісно пізнав
Разки твоїх змагань безжурні та тяглисті.
Коли в цю спраглу ніч далекі

Гудуть далекі пароплави,
Маячать сині кораблі…
На тлі червоному заграви
Вістун з далекої землі!..
Вістун – палій, вістун – сновида
Крізь сон запалить смолоскип!
Гей, хто