Було… і вже за видноколом,
і тільки золото стерні
та синє марево над полем,
та постать жінки вдалині.
Все пересохло, аж димить.
І синя бабка – тільки очі –
вже безтілесно мерехтить
і невідомо, чим шерхоче.
На вітрі туга журавлинна,
і в серці голка натяка,
що вже і ниточка тонка
і нетривка, як павутина.
Та нелиняючу блакить
перелива над полем спека,
і там, за маревом, далеко
жіноча постать ще стоїть,
як за сльозою… Так далеко,
що і не видно, хто стоїть.
Гість
Коментарі
Підписатися