Борис Чигиринець

Кармелюк іде,
Аж земля гуде.
Хиляться дуби
В крок його юрби,
А як він ступа,
Як сто пуд, стопа,
Йде землею грім
Попід ним, старим.

Не старий ще він,
Та на

Славить, славить вся земля
Самовладця короля,
Славить вголос, нишком плаче,
Низько хилиться тремтячи.

Щоб не чувся часом плач,
В короля на те сурмач.
Засурмить сурма з

Весіннє небо сіросиве клоччя
Із вітром у мережку запліта…
І чую я із нетрів спів пророчий,
Що там, у нетрях, темрява зроста.

Вона пливе на вицвілих зірницях,
І холодком

Хай буде день один, як відблиск неба синій,
Щоб нам, ровесникам, піти черев мости,
Які показують дороги у долині,
Куди за юністю, за радістю піти…

Промчить травневий кінь,

Воно не знало, де зосталась мати, —
Чи у степу, чи там, де бій гримів —
Таке мале, біляве і кирпате.
Хлоп’я із краю тисячі громів.

Там рвались бомби – він сміявся радо.

Десь сонно ходять громовиці
Над теплим морем чорних піль…
А від небесної правиці
На серці біль… щасливий біль.

Грози відгомін в серці юнім
Готичним стилем блискавиць,
І

У поле глянеш од порога
І в серці музика росте:
Пливе зоря золоторога
Небесним морем в синій степ…

А там сніги небесну рану
Тамують свіжістю і сном…
Зоря згубила шаль

Він у землі лежав здавна,
Урослий в надра лук,
Він ждав когось, когось він звав,
Цей заржавілий плуг…
І вітер брязкіт ніс кругом:
«Де мій одвічний плуг?»

Пройшли літа,

Усе раділо там. Шляхи і перелоги
Нектар ранкових рос у захваті пили.
І тільки у степу, в пилюці край дороги,
Забуті усіма, волошка дві цвіли…

Не бачив їх ніхто. Покриті пилюгою,

Широка даль, широкий степ! —
Він зве мене, як синя казка,
І в серці радістю росте
До всього радісного ласка.

Припасти б ніжно до землі
І чути, як росте стеблина,
Як в

Уздрів я череп під ногами
З пробитим кулею чолом…
Зернятко, внесене вітрами,
Тюльпаном в скронях проросло.

І череп той, мов пишна ваза
На імператорських столах…
Так.

Вона росла тут людям на вподобу,
Троянда пишна, нерозквітла ще…
Перенесла якусь тяжку хворобу
І ожила, пробуджена дощем.

І нагадала квітка Україну,
Як милу дівчину дитячих

Гримлять шляхи, здригаються дороги
Під тягарем окованих коліс…
О, скільки кожен болю і тривоги
Цими шляхами в молодість проніс.

Гримлять шляхи старого Ганнібала
Луною

Ввижаються давні походи
В степах африканських пустель…
Самум насувається з сходу,
В оазу тікає газель.

За обрієм шум каравана,
В кістках караванні путі.
На обрії Fata

Де навесні сивіють віти
Акацій білих у гаю,
Я пісню кидаю свою
Між запашні, п’янкучі квіти.
А вітер ніжний приліта,
І пісня маком зацвіта;
Про Рідний Край, кохані ниви,

Нащо співать про тугу серця, —
Співали досить про любов…
Хай краще у музичнім скерцо
Зросте симфонія будов.

Любов у мріях не шукати,
Бо не знайти її. У світ,
У працю

Цвіте черемха ніжно-білим шумом,
На землю ронить білі пелюстки…
О, не дивися, не дивися з сумом,
Журитися і плакати покинь.

Поглянь і пісню заспівай про весну,
(Мотив

Не криюсь: часом хочеться забути
Тривожні дні і відгук громовиць, —
Тоді б мені в пахуче лоно рути,
В тепло землі упасти горілиць.

Щоб все було: далекий млин, лелеки,
Вітрів