Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.
Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.
Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.
Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…
А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.
Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…
Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!
Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.
Гість
Коментарі
Підписатися