Аркадій Казка

Сонет

Пірнув мій зір углиб, у синю просторінь,
Пірнув — і там замість землі звичайних меж
Він раптом уловив її круглясту тінь
І вибух захвату поніс від

Десна — мов шабля. Вал старезний.
Мазепи дім. Гармати в ряд,
Поринувши у сон давнезний,
Сумною вартою стоять.
Заснув Чернігів. Місяць срібний,
Піднявши високо свій щит,

Так думав я: хіба не є то все одно:
Де жить — на хуторі а чи в столиці, в місті, —
Над нас скрізь зорі сяють в прірвах прозорчисті
Й хмаринок плине скрізь вовнистеє руно.

А під

Сонет

В цій дошці був сучок. Улітку бурштиновий
На сонці він ярів, мов мед у стільнику.
Та випав він… І ось вже склався вигляд новий:
У дірочку зирнуть з півпітьми

Предивний сон приснивсь мені учора:
Стою чомусь на Болдиній горі,
І раптом три – ставні, як сокори’,
Грізно-величні, наче три собори,
Три лицарі з’явилися в уборі
Трьох

Сонет-акростих

Хуртовина скажена в’ється в полі.
Аж свище вітер. Вже нема доріг.
Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,
Жадання повний вдома буть,— ніколи!