Аполлоній Падолист

Сну нема… Думки кружляють,
Відлітають в інше місце,
Де в колисці променисті,
Перлочисті мрії сяють…
Подивись – які величні,
Довговічні і ментовні,
Злотомовні, щастям

О, не бійсь, що розпустила
Темні крила ніч над полем… —
Доокола тільки колос
Та твій голос легкокрилий.

О, не бійсь, що зорять зорі
Сріблозорим переблиском, —
Як барвисто,

Підем, Панно, у простори,
Де мажорний вітра подув
На безводній хвилі ходить
Переходом, як на морі…

Підем далі, там де луни
Вічно-юних передзвонів
Невгомонним срібним

Нехай моє серце кліщами шматкують.
Нехай підбирають всі скарби надій, —
Тебе, люба Пісне, вони не вгамують:
Співай і радій!

Най всюди шумують шалені буруни,
Най люто зривають

На хмари вітер налітає
І з ними бавиться в танку:
То їх розгонить, то збирає,
То кожній зв’яже по вінку.

То обнесе по всіх країнах,
То в роси їх перелива…
То непомітно

Ходім в сумну, нелюднену пустелю
Величні сфінкси там стоять.
В них люди віковічно сплять…
Ми там збудуємо оселю;
Ходім скоріше… Постривай,
А Рідний Край?

Ходім в буйне,

Я відбивсь від людей, втік за місто й доріжкою
Між ланами самотній подався ген… ген…
Там надхненні пісні я ніжніш кую,
бо там дійсний соняшний день!

Тихо вколо, лише жайвори

Вже пізня ніч… Блідіють зорі,
Літає місяць межи хмар.
Тополі в темному уборі
Стоять, як постаті примар.

Вже пізня ніч… та щось не спиться.
Ворушать голову

ІІ
Високі гори, а на них
Трава шовкова зеленіла,
І в мрійних думоньках своїх
Про день весінній шелестіла…
Ось несподівано мороз
На гори з снігом приблудився
І на траві

Де ви розгублені, мрії улюблені,
Повні солодких надій?
Чи над дорогою, вбиті тривогою,
Тлієте в купах, як гній?

Мовчки вмираючи, тихо зідхаючи,
Бачите пишнії сни?..
Мрії