Антін Павлюк

Синій холод осінній, дзвінкий
і далекий такий, далекий…
Залишили лелеки шляхам у вирій
суму співи: – й лани гомінкі…
залишили певно лелеки.

Знов у вічність простору

Небо, як синя квітка з паперу.
Ліфтом – нагору. Журавлі кличуть.
Місяць: П’єро з-поза хмари-портьєри
Рококо-запудрованим гляне обличчям.

Листи коханок – тліє листя

Смола й суниці… Височінь тече…
тече: розтоплена, глибока, повновода.
День верховіття золотеє тче…
промінням вимережує обводи.

Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь…
Лежу. Думок

Золота, прозора далечінь…
Молодість моя і віра рання…
У ранкову, теплу сонь і синь
дівчина… весна!.. кохання.

І нічого… Не такий бо вік.
Спів – до місяця виття собаче…

…Між могил, – все оманність…
І вуалі сині на вечір.
Ти сказала: – відхожу в тумани… —
І тобі не перечив.

Догоріли на бані каплиці огні…
– О, – життя злото-трунки