Антін Дикий

За вікном голуби
Голубінь,
дерева.
Реготались громи переливно,
А на серці струмки в невідому струну
Витанцьовують сміх синьогривий,
У горі грає сон —
Це весні

Берегами
Гули
Гами.
Чорна
Нічка
Під ногами,
А на скелях
Скалки злота —
То загравна
Позолота…
Не тому я місто не люблю,
Що в ньому крики божевілля, —

Продавала первоквіти
Дівчинонька молода,
В неї очи – тепле літо
Ще й хустина голуба.

Заманило місто степ
На панелі чорні…
Ах, знайоме слово неп,
Не знайомий

Востаннє груди покладу
На трави шовково-зелені,
Не буду слухать синій сум
Залитих золотом кленів.

В них радощі мої згубив.
Гойдає вітер віти…
За що тебе я полюбив

Осінь на листі
Розвісила коси,
Жовто і тепло тремтить.
Пасмами сонце проміння розносе
І павутиння летить.
Листя пожовкло, мов очи совині,
Сонно під сонцем лежить.

Люблю широке поле,
Озерну голубінь
І варту верб високих
На греблі золотій.

Пожежі жар на заході, —
Дивлюсь не надивлюсь.
Мовчать веселі закутки,
Старенький хрест

Брожу по парку,
Дивлюся на красу,
Залиту золотом і сумом,
І сам себе на вогнище несу,
Бо чую серцем осінь хмуру…
Я сам
у собі
сиву
волосину
вирвав.
Згадай

Туман густий над селами,
Пісні,
Пісні,
Гармонії веселої
Не чуть мені вві сні.

Тут вулиці бруковані
І міста чорний дим,
А села ж десь заховано,
Які я так

Кучерявий вечір
Чеше чорний чуб,
Притуливсь до мене
До гарячих губ.

Зорі мої, зорі,
Золоті шляхи,
Я ще так ніколи
Нічки не любив.

Ти моя,
Ну що я,
Я ж

Скоро коси зіб’ють роси,
Лан, як на долоні.
Боса осінь сіно косе,
У задумі коні.

Як сивіюча слюда —
Мій туман зелений —
У озера загляда,
Золотить стремена.

Ах,