Андрій Панів

На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря в ніч пило міцную прохолоду,
А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води…
Там, десь за обрієм, вона

Сонце червоне гасне за морем,
Хмари на обрію хижо чатують.
Змієм залізним врізаємось в гори,
Будимо рухом тишу німую.

Крадуться хмари, хочуть лукаві
Сонце од гір і од моря

Небесної уламок чаші впав униз,
І зорі заблищали під ногами —
Чи справді ж то внизу Тифліс,
Окреслений огнями.

Весь час вгорі мінивсь небесний килим,
Немов красуня, кольори

Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно.
І чую я: розсипавсь мур, як стій.
Одплила кров із ран і, мов олій,
Бальзам, ти їх лікуєш вірно.
І бачу щедрість я твою офірну —
Я перший

Не бачити мені вже більш обнови,
Не пережить весни і серця бур —
Бо туго, грізно затиснувся мур
Довкола серця, й серце тоне в крові.
Ненавиджу, ненавиджу з любови
І світ, і

Я пив вино, як пила б ти шампани,
Не знаючи, що опій п’ю, гашиш…
А серце билось, стрибало скоріш,
Як на шнурочку лялька з порцеляни.
І були б мрій розсвітлені екрани
П’янили

Сказать тобі, які у серці болі?
Сказать, що грізно б’ється в серці тім? —
Великих хмар на сонці золотім
Лукавий дим це в чорнім ореолі.

Сказать тобі? – Дівчина у сваволі,
З

Жаром палають тугі обняття,
Морем хвилюється виступ грудей,
І спалахують теплим завзяттям
Блиски зелених любих очей.
Буря цілунків, юрб голубиних,
Голосно пестить лиця

Я лиш одно, одно
Скажу тобі сьогодні:
Криниць глибоких дно,
Шляхів далеких даль,
Небес одлегла синь,
Найбільше чулий жаль, —
Вони всі – смагла рінь,
А ти… ти – та

Коли до сну кладешся ти вночі
І, в тишу мрій ідучи, ждеш мене,
Я хилю скронь у марево ясне,
Що тисне ум, як тугі обручі.
Коли до сну зложилась ти по дні,
Заснула вмить в теплі

Порвав би я розпуки тужні пута,
Коли б були залізнії вони,
Поплила б пісня вільна і нескута
В даль над розспівані лани.
Я б у розпуці тій летів піснями
Над синню гір до

1
Весна ще далеко була.
І тільки слабі мерехтіння
Її понад горами в далі
Про неї ще скрито звіщали,
Неначе крізь сон і маріння.
Весна ще далеко була.
Ніщо ще ніде не

У вогкій тьмі мов гусне тиша
Вином п’янким між чорних стін…
Дощ свіжо й однотонно дише.
І вечір кучері густі
По небу розпустив. Безумно
їх вітер мчить, шматує, рве, —
А в

Просторо ліг замислений Дніпро,
Спокійно котить темні хвилі…
Пливуть плоти. Чайки сніговокрилі
Кричать і падають. Широкий рот
Роззявив сом дурний, ковтаючи гачка,
І гнеться

Медяно дзвонять бджоли,
Блакить вгорі безмежна…
Блакить вгорнула поле,
Ласкаво-обережно
Розкидує квітки…
І зазоріли в житі
Волошок ясні очи,
Запитливо