Анатоль Свидницький

Коли хочеш нам добра,
Ходи з двора до двора,
Давай панам науку,
Нехай дають нам руку.

Білі руки давайте,
Разом з нами ставайте,
Поніль огні не горять…
Пора згоди,

Україно, мати наша,
Широка та гарна,
За що ж тебе сплюндровано,
За що гинеш марно?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не

В полі доля стояла,
Брівоньками моргала:
«З гаю, хлопці, до мене —
Добрий розум у мене.
Добрий розум в голові,
Гострі ножі у траві;
Гострі ножі точені,
В крові панів

Ой у лісі, у дубині,
На краю, на краю,
Жила собі горлиця,
Як в раю, як в раю.

Попід лісом пшениченька,
Лобода, лобода,
А у лісі криниченька
І вода, і

Росте долом березина,
На ній гнучкі віти
На кріпака-невільника
Та на його діти.

Обчімхали берізоньку,
Тільки стоїть цівка;
Терплять батьки й матінки,
Й парубок, і

Вже більше літ двісті,
Як козак в неволі,
Понад Дніпром ходить,
Викликає волю:
Гей, вийди, вийди із води
Визволь мене, серденько, із біди!

Не вийду, козаче,
Не вийду,