Адам Міцкевич

Балада з поеми “Конрад Валленрод”

Селища маврів у тьмі, у руїні,
Гине їх люд в безпораді;
Борються досі гренадські твердині,
Але чума у Гренаді.
Лиш в Альпухарі,

Товаришам по кримській подорожі

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться

До Д.Д.

Мене ти геть женеш? Чи серце я твоє
Утратив? I не мав! Чи винна в тім чеснота?
Ні! Пестиш другого!.. Хай не давав я злота,
А мав тебе, проте, як інший, що

Ледве-но співом залився
Жайворон перший на сонці,
Пролісок милий розкрився
У золотій оболонці.

Я

Квітонько, рано зійшла ти!
Віє ще хуга зимова,

Коли зориш, як човен буйно
Стихія кидає морська,
Хай не озветься серце чуйно
На страх і розпач моряка!

Той корабель пішов, якого
Так прагнув досягти плавець,
Тож нащо

Довгих літ нам веселих! —
Ми живем тільки раз.
Хай немарно цей келих
Вабить в юності нас.

Пускай чарку по кругу,
Випив першу — пий другу,
Хили повну до дна,
Несе

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах;
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку,
Подоба бистрого хвилястого потоку, –
Сп’яніння прагну я найти у цих дивах.

Але зморився кінь. Тоді

Моя укохана! Навіщо нам розмова?
Чому, щоб почуття з тобою поділити,
Не можу душу я у душу перелити?
Чому розмінюєм її на дрібність слова,
Яке раніше, ніж до серця долетить,

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії,
Тривожні голоси і помп зловісний рик,
Із рук матросових останок линви зник,
Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім,

Я бачив: цілий день серед густих гаїв
Блукав стрілець-юнак. Спинився край потоку
I мовив сам собі, зітхаючи глибоко:
“Востаннє б я її побачити хотів,

Та сам — небачений”.— I

Осудить нас ханжа, розпусник осміє,
Що, хоч самотні ми, мов у відлюднім краю.
Хоч молода вона, і я її кохаю, –
Я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад, вона ж, чуття

Олесю-друже! Чим я віддячу
За твоїх щирих слів теплоту?
Я дар мій віщий в химерах трачу,
Які ж я лаври тобі сплету?

Ти, мов той сокіл в небесній сині,
Побачив гордий політ

Старі форми руйнуються.

Шіллер

Ні серць, ні душ, то кістяків народи.
Дай, молодосте, крила!
Хай злечу над мертвим світом
До оман ясної вроди,
Де старі

Невільник, вперше я радію цій неволі:
Про тебе думаю — не криє думки мла;
Дивлюсь, і жодна тінь не тьмить мені чола;
Люблю тебе, проте не мучать серця болі.

Не раз за щастя мав

Великі та німі Гіреїв двір і сад!
По ганках, що мели покірних баш тюрбани,
Через потуги трон і любощів дивани
Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий

Здається, бачу! Де?
В очах душі моєї.

Шекспір

“Чуєш, дівчатко?” —
Вона не чує,
“Глянь: це — містечко, он — хатка.
Що ти в повітрі хапаєш?
Кого вітаєш? До

Сонет

Прийду й не встигну ще поговорити з вами —
Вже дзвонять, і слуга перебива на слові,
За цим іде візит, уклони і розмови;
Одвідувач пішов, а другий біля

Тебе побачив я — і вмить запаленів,
Знайомства давнього шукаючи в незнаній,
I щічки розцвіли у відповідь рум’яні,
Як роза, що вітрець їй перса відслонив.

Лиш пісню почала —

Добривечір! Мені це слово наймиліше.
Ані тоді, як ніч між нами, мов стіна,
Ні в мить, як світлий день загляне до вікна,
Я не вітаюся ніжніше й запальніше.

В вечірній сутіні усе

Мій рідний Німане! Куди спливли ті води,
Що я в дитячі їх зачерпував долоні,
Що ними плавав я по дикому затоні,
Для серця буйного шукавши охолоди?

Лаура, з власної милуючися