Адам Міцкевич

Нещасний, хто дарма взаємності благає,
Нещасний, хто любить спитується дарма,
Та нещаснішого серед людей нема,
Ніж той, хто раз любив —
і вічно пам’ятає.

Принадниць

Зі сходу сонце йде в ясних огнях світанку,
А коло місячне сумна окрила мла,
До сонця пелюстки троянда простягла,
Фіалка хилиться під чистим сріблом ранку.

Лаура у вікні — я

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться багряно.
Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана…

Балада (Скорочено)

Гаєм від панського дому
Дівчина йде, поспішає,
Сльози на личку сумному,
Вітер їй косами грає.

Там, де ріка через луки
В озеро ллється

Товаришам по кримській подорожі

Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться

Як з тобою вдвох лишаюсь,
Ні про що я не питаю,
В очі, в губки задивляюсь,
Може, ті думки вчитаю,
Що таяться в очках любки,
Може, ті слова впіймаю,
Що не змовили ще губки.

О море життьове! Яке страшне ти нині!
Коли я відпливав, світилось мрійно ти!
І от — навколо ніч, і ці громади пінні —
Несила ні вперед, ані назад пливти!
Чи, може, потонути в цій

Я в цій хаті спать не можу!
Іншу хату дай, сусіде!
Тут із вікон шлях тривожить,
Ним частенько пошта їде.

А вночі візник задзвонить,
В мене серце так і скаче:
Марю, то

Країна розкоші прослалась підо мною,
Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні.
Чому ж у дальній край так хочеться мені,
Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів,

П’ють, гуляють, люльки палять,
Танці, витівки, сваволя,
Мало корчми не розвалять, –
Ха-ха! Хі-хі! Гей же! Голя!

Пан Твардовський, взявшись в боки,
Кінець столу отаманить:

Чужа ти тонкощам, і мова не іскриться,
Очима ти й лицем не краща від усіх, –
Але побачити жадає кожен їх.
Простенько вбрана ти, а видно, що цариця.

Як в галасі й піснях юнацтво

Вдалині від тебе не тужу, не плачу,
Розуму не трачу, як тебе побачу,
А проте, як часом довго не стріваю, –
Все чогось сумую, все когось шукаю.
I в журбі до серця підплива

Зів’яла ти в краю, заквітчанім весною,
Трояндо молода, бо линули в імлі
Від тебе юні дні, злотисті мотилі,
I спогадів черву лишали за собою.

Чому так світяться громадою

Щоб милим гостем буть, стеж, друже, за собою:
Про те, що знають всі, розповідать не слід, –
Мовляв, там б’ються, там — дощі, а там — обід,
Дешевшим хліб стає, а в Греції —

В домі княгині Зінаїди Волконської в Москві

Її небесний зір мене веде в пітьмі,
Пурхає світлий шовк по темному паркету…
Ввійшли… Помпеї це руйновища німі
Чи, може,

Балада (Скорочено)

Провина несказанна,
Що пані вбила пана,
Похоронила в гаї,
Де струмінь протікає,
Лілеї засівала
I, сіючи, співала:
“Ростіть, квітки,

Доки оспівував доченьку любу, –
Слухає мама, а дядько читає.
Тільки зітхнув про привабливість шлюбу, –
Слухаю я, вся родина питає.

Мама про села й про душі бурмоче,
Дядько —

Річ Посполита Жаб на все болото здавна
Була шляхетською анархією славна.
Великі і малі Жабu
Там надто вільно вже велися:
Де хоч скакай, гуляй, ікрися,
Що хоч роби!
Аж

Українська балада

Із альтани густої у тяжкім неспокої
Воєвода до замку вбігає,
У світлицю дружини громовицею рине,
Зазирнув і поблід він: немає!

Зупинився понуро,

Балада

Михайлові Верещаку

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинськім бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

В