Юрій Андрухович

Із циклу “Листи в Україну”

Це столиця держави. Тут досить людно.
І не досить зелено для ботанік.
Хоч насправді це ніби судно /чи судно?/
і не так ковчег воно, як

отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим

На цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля кафедрального
і сірий день мугиче боса-нову

відлига як сльоза над містом лине
автобуси

“Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…”
Б.-І. Антонич

Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний

(Темниці)

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.

«Було тут кілька темниць», — сказав
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат

Із “Ярмаркові патрети”

Павло Мацапура — ніжинський полковий кат, страчений 1740 p. за «ядение человеческого мяса і прочия богопротивныя злодеяния».

З коментарів до

Із циклу “Індія”

Індія починається з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або

Мадригалик

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з

Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
і судився з онуками за площу квартири.

Доктор Лутка, що

ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще й досі в ній пахне людським потом
і сіном зі

1. Ніч

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на

Переповнений Георгіями кавалере,
вранці виходиш, ніби з вольєри,
пахкаєш люлькою на пташок Божих,
чигаєш при дорозі на перехожих.

«Гей, куди йдеш проз мою фузію?
Побалакаймо

Із циклу “Листи в Україну”

На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.

Я

Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки

нема електрики і хліба і держави
якому ще вклонитися провидцю чи

Із циклу “Листи в Україну”

Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті

не кусаю,

Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок —
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й

І коли нарешті затихли останні оплески, Акулячий Писок рішуче заявив:

— Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?
— Розумієте, — набрався духу Хомський, —

Загибель котляревщини, або ж бесконечна подорож у безсмертя

носаток надцять перехилено
то й замакітрилось на гаму:)
а ті що з крилами і з вилами
губами бамкають

Із “Ярмаркові патрети”

єлисавет божественна
феміна з меду й криці
у вінку монархинь окраса белль-роз
аки змій залізши я до лігва цариці
арлекин єхидний підступний