Євген Гребінка

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов

— Ні, мамо, не можна нелюба любить,
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти
Хай лучче буду я ввесь вік дівувати.

— Хіба ти не бачиш, яка я стара?

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Мой друг, ты недоволен светом?
Ты быть доволен им не мог:
Узнай, смешал премудро тень со светом
В картине нашей жизни бог.
Ты в этом мире странник новый,
Еще не знаешь ты

“Светла речка под окном твоим шумит:
Можно, девица, коня мне напоить?” –
“Кто мешает!.. да подальше от меня:
Я мала еще, боюся я коня”. –
“Мак червонный под твоим цветет окном;

Геть галушки, з стола печене,
Знімайте божий хліб і сіль,
І сало, з яйцями пряжене.
Варену, хлопче, при на стіл!
Хай чарка забрязка, хай весело буде!
Нехай погуляють хрещенії

1
Их было два. Один, как божья кара,
Неумолим, как твердый рок,
При воплях жертв, при зареве пожара
С мечом вселенную протек.
И в ужасе, поникнув головою,
Склонились

“Хто не вгадає? я?
Оце городять небилицю!
Щоб не пізнав я Солов’я,
Щоб не пізнав сю гарну птицю;
Як тілько оком наведу,
То і вгадаю, де співака”,-
Так дядькові казав

Орлу схотілось попоїсти;
Піднявсь угору птичий цар
І вгледів відтіля, що край ставка овчар
Онучі прати мусив сісти,
Отара ж попаски попхалась навмання.
Орлу се по нутру;

Глянь, мянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летятьь з осели Гарвбці?
Дивлюсь, у сад, побрались ївалодці.
На Вишеньці їх сеть-то насідало,
І бенкезараз підняли;

Были у орла два сына.
Вырос старший сын;
Младший рано на чужбину
Залетел один.

Но лета не укрепили
Мощного крыла;
Он устал – и окружили
Вороны орла.

И, летая,

В. В. Григорьеву

На долине степной,
Над широкой рекой
Одиноко скала вырастает,
И природы рука
Из земли, из песка
Гордо к небу ее подымает.

Как сиротка,

М. Дан. Селецкой

Я был в степи. Кругом, как море, широко
Земля раскинулась, от взора убегая.
Всё тихо, всё мертво, всё степь да степь нагая,
Да небо над землей

Господарь Иоанн,
Всей Молдавии пан,
Ожидает гостей издалёка,
Блеск и шум во дворце,
Господарь на крыльце,
И народом кипит двор широкий.

На степи вьется пыль;
Смотрят

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
“Що вже мені се Сонце надоїло!

В зеленой дубраве, где гордо и смело
Могучие дубы растут,
Лилея на стебле высоком и стройном
Цветком белоснежным цветет.
Приблизься к ней, путник – и негой душистой
Повеет

На річечці якійсь маленькій
Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.
Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький;
Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів
І хліба вистачав

“Я знаю, Марусе, дівочу натуру!
— Так мати старая казала дочці,
— І я дівовала, була молодою
(Тоді парубки все були молодці!)
— На грищі співала, на досвітках пряла,
На улиці

Писать жене в альбом – немного странно,
Но хочешь ты – и я пишу, мой друг.
Во время оно, помнишь, беспрестанно
Мой взор искал тебя в кругу подруг.
Как упоительны бывали наши

В ту ненастную годину
(Как преданье говорит),
Как в Украине святыней
Торговал ничтожный жид,
Как богатые поляки,
Златолюбием дыша,
Продавали с барыша
Позволение на