Володимир Самійленко

На смерть Трохима Зіньківського)

О, бідний, бідний краю мій!
Як мало маєш ти надій;
Але й вони одна по одній — все зникають.
Твої найкращії сини
Або живуть для

Пам’яті Т. Г. Шевченка

Діамант дорогий на дорозі лежав, –
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали

Свято веселеє нас привітало,
Свято, найбільш укохане в народі,
Будьмо ж веселі, журитися годі,
Набік лихеє, кого що спіткало, —
В святий вечір.
Будьмо веселі, всі клопоти

Я дуже сміливий: я не боюсь нікого
Слабого;
За правду битися готов я до загину
З-за тину.
Недавно я почав писать у всі газети
Памфлети.
Я лаю сміло в них, не жалуючи

“Обридло нам у рабській ролі!”
“Ви певні в тім? — сказав прем’єр. —
То нате вам шматочок волі.
Чи всі вдоволені тепер?
Чи, може, ще хто-небудь стане
Невдячно лаять наш

Нема в світі країни такої,
Як Україна наша свята.
Кожний тут у розкоші, в спокої
І граблями добро нагорта.
Тут усяк, як та пташечка, вільний;
Всяк блюде інтереси суспільні,

Як гляну на місяць і зорі червоні,
Хотів би я вгору летіти в балоні,
Покинув би службу і землю прокляту,
Де так небезпечно тепер бюрократу,
Де вільності всякі заводять прем’єри,

“Працюй, Іване, — пан казав, —
І не вважай на втому:
Від бога нам такий закон
В його письмі святому.

Адже ж сам бог шість днів робив,
Поки скінчив роботу,
Спочив же

Посвящається С.Павленкові

I
Веселиться земля,
Зеленіють поля,
Розвилися гаї і дуброви;
Соловейко в садку
Тьохка пісню дзвінку;
Од квіток

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.

Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай!

Світи ще

Монолог у трьох сценах

Діється в Єфезі в 356 році до Р. X.
Дійова особа — Герострат

I

Як тихо ніч чудове покривало
Розкинула

Ми бажаєм волю дати
Всім народам і народцям.
(Краще б дулю, а не волю
Дати нашим інородцям).
Отже, в нас усі народи
Будуть рівними братами.
(Можна легко їх і

Якби знати, що треба жить,
І сподіватись, і бажати,
То жив би так, щоб кожну мить
Для цілі одної віддати,
Щоб і хвилини не згубить, —
Якби знаття, що треба жить!

Якби

В день 26 лютого

I
І ще один сьогодні рік минув,
Кобзарю любий наш, від того, часу,
Як голос твій замовк для України,
Навік замовкла пісня голосна.

В недобрий час
Зібрали в нас
Оту державну думу:
За тридцять днів
Од тих послів
Ми досить маєм глуму.

Тут їх п’ятсот —
Розкриють рот
І слухать нас не хочуть.
А

Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.

В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї

Заспівав би я про зиму,
Що в пречисті білі шати
Одягла наш край повсюди…
Шкода праці, шкода риму,
Бо не можна ж не згадати,
Що зимою мерзнуть люди.

Заспівав би я про

Є в році день один — його святкуєм ми,
Зібравшися в братерські кола,
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії

Як ми ждали її, віковічні раби,
Як бажали, знесилені в час боротьби,
Щоб хоч промінь один серед темної ночі
Засвітив нам у змучені очі.

О прийди, — ми казали, — богине

Хто в воза Коней запряга,
То гречно їх не просить.
Та добрий пан сказав, що вже
Того порядку досить.

І, загнуздавши раз коня,
Він став питати в його:
— Чи вас у корінь