Володимир Лучук

Травень очі голубі
розгубив у травах.
Я — диви — приніс тобі
квіти ці ласкаві.
І сказав несміло: — На! —
їх роса обмила…
На плече моє весна
голову схилила.

Вечір. Шепіт. Очі — блавати…
Про це
співати не хочу…
Я навчивсь
на устах читати
ніжність одвічну —
жіночу.

Наповнений щастям по вінця,
я
гордо на сонце

Сонце в усмішці.
Сонце слуха
мого серця пісні.
Сонце в мене закохалось по вуха,
а от ти,
хоч би трішки, —
ні.

Бо у тебе не серце — камінь,
бо у тебе на серці

Ти кажеш: не цілуй у брамі,
побачать — поговір піде…
А як приборкати руками
у грудях серце молоде?

Нехай осуджують, як хочуть,
а я від тебе не піду.
Я цілував би вірні

Я затаю твоє ім’я
в собі, моє кохання.
Воно — мов сонце, що сія,
одвічне здивування,
округле, наче буква О,
овал плечей та бедер,
як перса, що мені давно
затьмили серце

Твоїх кіс золота імла
простелилась у спогади ранні:
ти до мене всю ніч ішла —
і нарешті прийшла на світанні,
і на груди мої тоді,
наче сонце, поклала голову.
Гладжу коси

Чорний жук
очима
блима:
чує кроки
за плечима.
Дуже хороше йому
по землі ходити!
Він не хоче,
чуєш, хлопче,
у коробці жити!

Я за стіл уранці сіла
і смачним сніданок з їла.
А відтак сказала мати:
— Треба крихти прибирати!
їх згорнула у поділ я
і виношу на подвір’я…

Голубів — лю-лю! —

Для онука, діда й киці
в’яже баба рукавиці…
Скільки ж то — ну, хто підкаже?
рукавиць тих баба зв’яже?!
Нам Тарасик відповість:
— Рукавичок буде…

Шість

— Равлик, равлик,
вистав ріг —
дамо сиру
на пиріг!

Виставляє равлик роги:
геть з дороги!

По стежині через ліс
мокру моркву заєць ніс.
А чому та морква мокра?
І кому він моркву ніс?
Морква мокра від водиці,
бо обмита у криниці.
Мокру моркву заєць
ніс чемному

За садами рівне, чисте
орють поле трактористи.
А Марійка повен глечик
підняла води на плечі,
йде, радіючи, туди,
де кінчаються сади.

Тато там води нап’ється
і до неї

Ми шлях пройшли з тобою
— від амеби:
клітинки дві,
в яких відбився світ;
і не жахайсь глобальної проблеми:
— а де ми стрінемось
че-
рез
сто тисяч літ?
…лиш

Я іду —
іде поперед мене
дівчина смаглява, як сосна.
І у мене
чудом виростають
музикальні пальці
на руках.
Доторкаюсь пальцями до скрипки
з ніжної смаглявої

Я буду злим, як грім весною,
і ніжним, як твоя рука…
Докажеш ти тоді собою,
хто ти така!

Я ждав тебе такою вічність,
я за такою світ пройшов.
Нехай там

В чистій річці купалося моє сонце.
Білі лебеді гралися бризками плеса.
По гарячім піску воно бігло за сосни
і сміялось до мене, витираючи перса.

Ми відходили далі від цікавого

…Я ще такий, як день вночі.
Я ще такий, як ніч у зорях…
А ти все плачеш ідучи,
і потопаєш в поговорах.

А ти смієшся не тоді,
коли в моєму серці лунко.
І недоречний у

Я назавжди тому охмелів,
що я пив-випивав до дна
сині келихи вечорів
молодого вина.

Розбродилось вино молоде,
і шумить, і шумить голова,
кажуть люди: закохано йде,
а

Якби серцю та наказати:
не люби, не ходи, не журись.
Що ні крок— усміхайся дівчатам,
мов колись…

Наказати!..
Але не зумію:
наяву і в тривожнім сні
пелюстками мене

Хуртовина надворі.
Вітер плаче в димарі.
Ой, чого той вітер плаче?
біля печі Люба скаче.
— Вітер змерз, не має шуби,
каже так матуся Любі.
— Вітер плаче? Мамо,