Василь Голобородько

Площею прогулювалося кільканадцять
пам’ятників невідомому солдату.
Вони жваво про щось говорили,
курили і все поглядали на перехожих —
все чекали, що от-от прийдуть ті,
хто їх

Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!

Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся всуціль із очей.
В кожнім

Жінка з глечиком молока
зупинилася серед двору:
коси чорні і станом тонка,
у очах ніби синє море.

Стала й слухає, як воно
щось балакає в глечику глинянім,
і сп’янили

Тебе ранками відра будять,
що бряжчать біля колодязів.
Тебе ранками півень будить
на подвір’ї на одній нозі.

Тебе ранками будять гарби,
що риплять, немов журавлі.
Ти

Умочу пеннзля в квітучі вишні,
намалюю йому біле чоло,
а на чоло трактори вийдуть
і хрущі загудуть, як село.

А на чолі маятимуть крила –
зелені крила доріг навесні…
І

Брате мій, хліборобе чорнявий,
ти далеко-далеко від нив,
ми не заграємо комбайном червоним,
святкуючи Празник жнив.

Пам’ятаєш, як з тобою ми сіяли,
ніби грали на струнах

Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.

І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо

Дощ пройшов.
На телевежі
Сохнуть неба сині рядна.
В трави обпадають вишні,
Як червоні краплі граду.

По росі бредуть корови
Під зелено-синім гаєм.
Кінострічкою

І. Калинцю

Вдивляємося одне одному в очі,
вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,
спресованого у важку

А тоді я розкажу тобі на вухо
метеликові крила
прошепчу оксамит із моху
скажу мед тобі на вухо
і ти узнаєш
який я ніжний і лагідний

А нам би не ходити далі,
де стежки під назвою: щоб заблудився.
Зараз вони рівні й гладенькі — коч котися —
а далі ховаються під широке листя трав.
Або виведе на кручу перед

Він опанував розуміння
стислого кулака
коли п’ять річок як пальці
текли в одне море
а на долоні плавали кораблі
а з розщепленого кулака
пальці течуть у різні боки
і

А той літак, що летить до країни соняшників,
не здійснить посадки, бо там немає аеродромів,
а моя підказка, що той літак,
як лелека, може сісти на хату,
або, як жайворонок, у

Сизими хвилями жито
Розходиться з краю в край,
Сонцем липневим облите
Б’ється в зелений гай.

Медом і липою пахне
В стиглім колоссі зерно.
Скоро, вже скоро в

Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні “Літопису Руського”,
ні “Літопису” Самійла Величка,
ні “Літопису

Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.

Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у

У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота

Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені,—
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка — очі

За воротами світло зелене
в’ється, як виноградна лоза,
вийти — каже до мене —
І винести найзолотіші слова
для найтихішого гостя,
який у воротах став:
були його очі голі
І

Те, що почалося глибоко під землею о першій годині ночі,
— не має закінчення.
Вони довго жили у клітці тіла,
ті криваві, як маки, солов’ї,
і от вони вирвалися на волю
крізь