Сидір Твердохліб

Ой матінко, зоре,
Вже ревниться в шумі,
І кличе, і грає,
І зве мене в море,
Ой мати моя!
На шпиль посилає
Мені у задумі
Пісні забуття —
За морем стужився вже я,

Артистові-мадяреві Юліанові Панкевичеві

На сонні ниви, на левади
Місяць сріблисті ллє каскади,
Сипле брильянтів срібні рої
На польні рожі і пової.

На ясні ниви,

Ту стань! Підземне море
В Гадес ввійти боронить,
Бач, хвиля берег боре
І в камінь глухо дзвонить.

Без вітру плещуть води
На озері підземнім,
Судно тне чорні броди,

Самотня сосна, одинока
Верхів’ям хилиться, тяжить
У пропасть… Пропасть чорноока
Своєю тайною манить…

На скелях Богом позабута
Думає сосна, гей у сні,
Яка се тайна

Скотився з гір граніт униз,
Зарився в урочиська,
На ньому виріс кипарис,
Немов вежа готийська.

У стіп його, об скелі бік
У мушлях друться води,
В скалі шайтан чи чоловік

Ідуть круги від берегів,
На глибінь ринуть, ринуть,
Встає, то тихне гнів кругів,
Зриваються, то гинуть…

Від скель землі іде півкруг
І ропіт хвиль рокоче —
Чи плесо йде,

Як заблисли срібні зорі в розцвіті весни,
Загоріли, полетіли, впали в бур’яни.

Гасли зорі, попеліли сльози в бур’янах —
З вітром мрії полетіли в білих серпанках…

Десь далеко

Поглухли, посліпли в безстидній дрімоті,
Ні легіт не війне над їх головами,
Шувар не шелесне від гнилої ями,
Посліпли, поглухли — в болоті.

Не війсь над мерцями русалчиним

Найкраща мрія перемрієсь,
Зчорніє сонце золоте,
А тихий смуток не розвієсь
Усе гніте, усе гніте…

Ніч. Б’ють повагом години,
До молитви склав я руки.
Сім… і вісім… дев’ять лине —
Лине, линуть в тишу звуки.

Ген на небі меркне зоря,
Я молюся, а з молитви
Ллється

Гоп! го-оп!.. зблукав я в пітьмі у лісі,
Темінь лягає в зимний яр…
Цить!.. Не відгукнесь лист на горісі,
Ані не блисне промінь з-за хмар.

Чую, в темряві смута літає,
Сто

Бездонний провал сатаніє,
І грозить, і звіриться хлань,
Із хлані, що вітер повіє,
Морозить тьма стонів, зітхань.

Скрегоче, гуде у темряві
І клубиться чорним вужем,
Аж

Валиться туча гримуча, студена,
Від блискавки грому горить небосхил,
Під градом трепече від жаху вселенна,
Земля умирає, збавляється сил…

Валиться туча і блискають громи,

Попри шпилі мідяними рядами
Сунуть хмари пекельної кари —
Гріх карають лицарі з рушницями,
Триста років заковані в хмари…

А ті хмари розійдуться імлою,
Як народ підійметься

Заплакали в небі з жалю херувими
Над людськими злими судьбами,
Ймив голову демон руками багрими
І німо залився сльозами…

Скотилися сльози… Вітри їх носили,
На сніг їх

Ви навчили мене гіпокриз’ї, брехні,
Пси, вампіри, раби конвенансу!
Оплювали мені мої мрії сніжні,
Мою білу, як ангел, романсу!..
Ви навчили мене гіпокриз’ї, брехні!

Хай

Така осіння сіра смута
Тебе взяла із мого дому,
Відвічна тайна незбагнута
Упокоїла твою втому.

Така безсонячна година,
В якій останні рожі жовкли,
Тебе взяла від твого

Пізнав я той смуток, що скроні не клонить,
І сльози, що в серці на дні леденіють,
А сліз тих зіниця ніколи не ронить…
І регіт крізь сльози. Слова каменіють…

Страх душу питає,

Журба поорала чоло моє бідне,
І сивіє з горя мій волос,
Втомився я смутком, дрижить плачем голос,
А зірка остання і никне, і блідне,
Журба поорала чоло моє бідне…

Ще

Пізня осінь блудом блудить
Між кущами в’ялих рож,
Квітів вже вона не збудить,
Сіє сльози сірих рос.

У лахміття грішне тіло,
Як жебрачка, зодягла,
Розпустила косу