Світлана Кузьменко

Люлі, люлі, спи, синочку.
Ходить нічка за вікном.
Карі очка, сині очка
Присипляє тихим сном.

Сни рожеві, йдіть до хати!
Йдіть, усі солодкі сни!
Темна нічко, ти дитяті

Нам з братом дуже радісно:
Хоч сніг іще білів –
Сьогодні попід хатою
В нас пролісок розцвів.

У ніжно-синій шапочці –
Зустрів ласкаво нас.
А сонечко всміхалося.

Стільки диво-держав на планеті.
Кожна чимось комусь чарівна:
Де в народу свої естафети…
А вітчизна в людини одна.

Там вона батьківщини частинка —
Лист у древа народу гіллі

Називаєш — святим.
І досі — чекаєш.
А туга твої за тим,
Чого і назви не знаєш.

Воно із мрії твоєї.
Звідкільсь до неї прийшло —
Іще більш поріднити з нею.
А реально

Не шукай краси
Лиш в сяйві діямантів.
І не тільки пишно
Вбраної шукай.

В погляді іскристім,
В серці променистім,
У простім, буденнім —
Ти її впізнай.

Не завжди перемога за спроможцем,
Що прагне силу ствердити свою,
Бо часто може бути переможцем
Поборений в нерівному бою.

Фізична сила у людини смертна —
Короткочасна вся її

Давно за ним лишилися бої
І клич сурми, яка до них скликала.
Тепер у думах він своїх:
Про перемог колишніх славу.

Про час, що проминув, коли здавалось —
Нічого недосяжного

Над озером передвечірньою порою
Прощальне сонце осяває кожну річ.
Кигиче сумно чайка над водою.
За обрій день іде — у ніч…

І біла чайка тужно плаче,
Води торкаючи

Є мова у запеклих ворогів,
У добрих приятелів, щирих друзів.
І ніжна — як у пари голубів.
І та — яку творцям приносить Муза.

І є співзвучних душ безслівна мова —
Двох рідних

Світе світлий повсюди,
У людей Ти один.
Та несуть тобі люди
Стільки ран і руїн.

На усе Ти багатий —
Всім Твоя благодать.
Ти високий, крилатий —
Справжня Божа

Україні

Є леґенд багато. Їх творили люди,
Щоб їм легше стало крізь життя іти.
Із леґенд герої — символами людям:
Теміні і світла, зла і доброти.

І жила леґенда

У житті дерева, ніби люди.
В кожного своя в нім боротьба…
Борються одні — за все й усюди.
Другі — як плакуча та верба:

Віти опустилися додолу,
Наче людські руки у

Із давнини — з віків і у віки —
Йде людський рід, із волі і неволі,
Під небом, у якому всім зірки.
І кажуть люди: в кожній — людська доля.

В житті людей багато різних

Доброму батькові

Кожний день я до тебе пишу по листу
У думках: що в нас трапилось вдома.
Тільки я їх ніколи тобі не пришлю,
Бо адреса твоя невідома.

І не раз у

В місті боротьби за хліб щоденний
Раптом — невідомо звідки — от:
Небуденний, дивний, незбагненний
Об’явився людям Дон Кіхот.

І ламає принципи й закони,
До яких тут звикли вже

Любити? — Як?!
Та — бачить Бог — любила
Простити? — Як?!
Але й простить змогла!

Галина Могильницька*

Міжусобиць час вів брат на брата —
Їх сліпила гордости мана.

Коли шукаю із дитинства споминів —
До пам’яті спускаюся глибин
І ранок бачу, тишею наповнений,
У найсвітліший спомин цей один:

Така дзвінка, солодка рання тиша,
Краєчок неба

Наділено птахам по два крила —
Літати понад землею.
Людині дарована рідна земля —
Безкрила вона без неї.

Птах лише підлетить на одному крилі.
Хтось, немов би з крилом

Багато різних скарбів у людей —
Родина, батьківщина, мрія
Про здійснення солодких їм ідей…
А найкоштовніший — надія.

Без неї тяжко людям у житті,
В його суєтній

Тяжко звичка у минуле кане
/а життя із вічних перемін/.
Для її останніх могіканів
Іншого немає узамін.

І вона — утіха їм і рана —
До кінця, на їхні всі роки.
Індіянське