Степан Чарнецький

З п’ятном німих терпінь явились ми на світ,
З чолом, заквітчаним в зів’ялий ранком цвіт,
Життя прибрало нас в зір згаслих діадем —
Смутні ідем…

В осінній сірий день нас смуток

I
Пишу до тебе лист. Якась знемога
На душу впала. В’ються день за днем,
Як болотяна осіння дорога,
Бита від ночі до ночі дощами…

Йде днина в днину, повна

Мою колиску шум смерек пестив
І Пруту шуми;
Понад колибу зимний вітер вив
Болючі думи.

Мені табір овець ріднею став
У полонині;
Вже змалку — гей! — я верхи покохав

В розмріянь болісній годині,
Як смерк прислонить сонні гори, —
Вітер з травою в полонині
Веде таємні розговори.
В розмріянь болісній годині,
Як зашумлять вечірні бори,
А

Несуться хвилі рвучі,
Шумить підводний вир.
Над берегом на кручі
Дрімає монастир…

Іде вечірня хвиля,
Темніє небосклін.
Об берег плеще хвиля,
І тужно плаче

У Марусі коло хати
Заіржали коні:
Приїхали попасати
Улани червоні.

Попасали, спочивали
На любій розмові,
Біле личко цілували
І брови шовкові.

А з полудня

Слухай! Клянуся: орлинії крила
Розпущу ще раз і злину горою;
Ше розжариться в грудях моїх сила,
На лет зірвуся… Лиш ти будь зі мною.

Ше раз зірвуся в зоряні блакити
До зір,

Гасне день,
Туман долину слонить,
В садах біліє цвіт вишень,
Між листям вітер дзвонить.

Прийде ніч,
Така багата в чари,
На небі блисне море свіч,
На землю злинуть

На сцені Гриць вмирав… На залі тінь снувалась,
На душу втомлену глибокий сум лягав,
На лиця кам’яні задума тиха клалась,
Тонуло в тиші все… На сцені Гриць конав…

В півсвітлі

На синій шибі сонних хвиль
Стелився сонця срібний луч,
Ліг фіолет на зелень гіль,
І кров багрила стіни круч…

А хвилі глухо на долині
Вечірню думу вигравали,
Тиху, як

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Поглянь

Не жду спокою! Бурі жду,
Щоби заграла громом;
Най олов’яним звоєм хмар
Над моїм стане домом…

Її святих огнів я жду,
Коли над головою
Розсвітять темний небозвід

На Поділлю при дорозі,
Що йшла вздовж ланів,
В спеках, в стужах, на морозі
Малин хрест чорнів…

Місяць сяєвом стелився
На стерні пусті:
Йшли стрільці… Слізьми залився

Згаса днина. Плакав дзвін,
І промінь сонця блід,
В село з далеких ген сторін
Прибився інвалід.

В душі незгоєній ніс біль,
І смерть у собі мав,
Як взрів вигони рідних

Вина, вина, дівчино!
Червоного, як кров!
Най вип’ю за минуле,
За молодість, любов,

За мрії, що погасли
Від холоду життя…
На вічний вип’ю спомин,
На вічне

Часом, як смерк розстелить сірі крила
І довгі дні стануть западати,
Ти в дім приходиш, моя ясна, біла,
І крізь самотні тихо йдеш кімнати.
Віє від тебе запах рож весняних,
Шо

Глядить сумна ялиця
На зимні береги,
Над нею студінь злиться,
Окутують сніги.

Про пальму тихо мріє,
Що в сонячній землі
В жарі проміння мліє
Самотня на скалі.

У синю даль твій шлях біжить,
І йдеш ти рад не рад,
А за тобою плач летить,
Оглянешся назад —

І щось твою зворушить грудь,
Щось спомини несе, —
Вернися в дім, зі мною

Як сумно ти грала в той вечір розлуки,
Як жалко твій спів линув вдаль,
Неначе закляти хотів в свої звуки
Весь біль мого серця і жаль…

Ридали всі струни, акорди стогнали,
І

Іване без роду, Іване без долі,
Куди не ходив ти, кого не видав?
У спеку і стужу, у лісі і в полі
Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…

На сербських зарінках* клалась твоя сила,