Платон Воронько

Падав сніг на поріг.
Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.

Кіт не знав, що на пиріг
Треба тісто, а не сніг.

Багряна ніч. Пожежа чи гроза?
Привиділось. Ніч, як голубка, сиза.
І молодик за лозами поблизу,
І ним недоцілована роса.
Тоді бризантна хвиля од фугасу
На шмаття рознесе

Зовсім голенькі купались дівчата.
Ніч була тепла,
Імла як смола.
Блиснула блискавка,
Всі, мов качата,
З річки – туди, де одежа була.
Вкрились хустками, стислися вкупці…

Смереки сині,
Сріблясті буки
Здіймають в небо стопалі руки,
Мені махають через Карпати:
– Приходь спочити,
Пісень співати.
Ми всі шумливі, живі, здорові,
У наших жилах

Засмутилось кошеня –
Треба в школу йти щодня.
І прикинулося вмить,
Що у нього хвіст болить…
Ой, ой, ой! Ой, ой, ой!
Ой, ой, ой! Ой, ой, ой!
Що у нього хвіст

В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата,
А найменший – вереда,
Сивій мамі набрида.

Каже: Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала,

Я знов у сні ходив до себе в гості
Стежиною, де б’ється осока
Коло млина, де у вербовій брості
Шумить кипінь на зрубі лотока.
Купався у ласкавім шумовинні,
Між палями шугав і

Я умилась з милом,
Прилягла на килим,
І моя голівка
Між квіток — мов квітка,
Як ота найкраща,
Що квітчає килим.
А Банько — ледащо —
Не миється з милом.
І тому

Вовк з’явився до шевця,
Дав копійку з гаманця
І сопе:
«За цю копійку
Ти набий людські набійки.
На снігу мої сліди
Скрізь доводять до біди».
Швець узяв найтовщу

Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум’янена, м’яка…
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі,

«…Той, що греблі рве».
Леся Українка, «Лісова пісня»

Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
На

Ой, на горі огонь горить,
Під горою кура курить,
А в куряві зоря зорить,
Багряна зоря.

Вийшла в поле мати сива
Виглядати з бою сина,
Чорнобривого Максима,
Ще й

Пахне хліб,
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

Війною стрів мене цей Світ.
Із неба кидав до колиски
Заліза толові огризки
І вишень ранній первоцвіт.
Стогнав і лаявсь Білий Світ…
Та я не чув того нічого:
Було ще місяців

Бублик житній паляниці
Говорив хвастливо:
– Ти засмагла, чорнолиця,
Зовсім не вродлива.

Я ж біленький,солоденький,
Вигнутий красиво,
У малечі викликаю
Посмішку

Приспів:
Через поле, через гай
Ходить хлопчик Помагай.

Бачить хлопчик — садять сад,
Він поміг скінчити ряд.
Вмить приніс відро води
І полив аж три ряди.
Рій

Герані у хаті —
Їм тепло зимою.
Сніжинки крилаті
Летять за стіною.

Летять під шибками:
«Он квіти в теплі!»
Й замерзли квітками
Сніжинки на склі.

Коли сонце, велике, багряне,
Робить перший свій крок по землі,
Ти виходиш, тамуючи рани,
На роботу у місті, в селі.
На посіви ідеш,
На обжинки,
Вчиш труду покоління

Переклад із Маяковського

Я вмить закреслив карту буднів,
хлюпнувши фарбами зі склянок.
Відкрив я в холодці на блюді
вилицюватість океану.
З рибин на вивісках

Ми ходили по гриби,
Зайчика злякались,
Поховались за дуби,
Розгубили всі гриби.

Розгубили всі гриби –
Зайчика злякались.
Потім засміялись –
Зайчика злякались.