Микола Вороний

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

Поема

До лучче єсть на своей земли костю лечи, ине ли на чюже славну быти.

Літопис, за Іпатським списком

В давніх літописях наших
Єсть одно оповідання,

Сонце заходить, цілуючи гай,
Квіти кивають йому на добраніч,
Шепчуть, листочки зриваючи на ніч:
— Не покидай, не покидай…

В рідному краї нам долі нема:
Бурі нас нищать,

Чолом тобі, синє, широкеє мореї
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний

Чи зумієш ти кохати,
Щоб за все, про все забути,
Щоб усі зірвати пути,
Щоб усі зламати грати?
Чи зумієш ти літати,
Щоб зі мною в парі бути?

Чи здолаєш ти в кохання

— Дивись, коханий мій, дивись —
В моїх очах весна!
Казала так мені колись
Красуня чарівна.

І я дивився в очі їй…
Але з її очей
Сміявся холод — Боже мій! —
Беззоряних

Уранці місто загуло,
Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
Озвались голосами.

І знов живе, лютує звір
Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
Жахливий

Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах
В спадіванню страшної хвилини…

По широких степах ще котилась луна,

Пеститься місячний промінь,
Лиже холодний сніг;
Чорною плямою комин
На білий килим ліг.

Сумно в німому просторі
Віє нудьга крилом.
Хмуряться сплакані зорі,
Співаючи

Різьблю свій сон… От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над

Відповідь на його Посланіє

Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність. Шарль Бодлер (франц.)

Hі, мій учителю і друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з

Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.

Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу

Ти не любиш мене, ти не любиш мене…
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне…
Чи ж то правда, мій Боже? Благаю!

Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи ж

Тумани, тумани над містом пливуть,
Як хвилі гойдаються сонні…
І клаптями тануть, і лавою йдуть
Такі монотонні…

Завис олив’яний, імлистий тягар,
Немов перегонна отара,
І

Дівчину вродливу юнак покохав:
Дорожче від неї у світі не мав.
І клявся, божився, що любить її
Над сонце, над місяць, над зорі ясні.

“Тебе я кохаю. За тебе умру…
Віддам за

Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі звабляєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.

Нехай у грудях ти чудове

Мерці, Мерці… Навколо, тут і там,
Куди не глянешь, скрізь самі ходячи трупи!
Немає ліку тим холодним мертвякам:
Вони клопочуться, згромаджуються в купи…

Ти чуєшь регіт їх

Пам’яті М. Лисенка

I

Серце музики спинилось…
Чуєте — серце музики!
Серце, що ритмами билось,
Вже заніміло навіки.

Ох, як те серце любило —
До

Одкриваються рани —
Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов…
І червону, гарячу мов полум’я, кров
Вже не стримує зілля омани.
Одкриваються рани…

Рани, серця рубіни!
Ви —

Дівчино-серденько! Ти мов рожевий цвіт
Напрочуд кожному пишаєшься красою.
Хто раз тебе уздрить, забуде цілий світ
І мимохіть услід полине за тобою.
Та знай: краса твоя непевна, як