Максим Рильський

Коли на могилі моїй
Зелена затужить трава, —
Читатиме хтось ці пісні,
Нескінчені тихі слова.

І скаже: він жив і горів, —
А що ж зосталось по йому?
Чи він не зогнив, як

Шлях без краю лежить… а над шляхом — імла,
Шлях, камінням укритий, тернистий,
І життя на той шлях вже мене посила.
Чи дійду ж до кінця його чесний і чистий?

Чи в знемозі впаду,

Я не можу тебе забуть,
Хлопчику на фастівськім вокзалі!
Хай поети встилають путь
Снігом азалій.
Хай із кубків золочених п’ють
Настойку на ідеалі, —
Я худу пам’ятаю грудь

Із поля дівчина утомлена прийшла
І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
За сапку — і в квітник, де рожа розцвіла,
Де кучерявляться кущі любистку й м’яти.

З путі далекої вернувся

Суворих слів, холодних і шорстких,
Перебираю низки, ніби чотки,
І одкидаю твердо з-поміж них
Усе легке, все ніжне і солодке.

Не треба слів і не потрібен сміх, —
Лише удар

Ключ у дверях задзвенів. Самота, працьовита й спокійна,
Світить лампаду мою і розкладає папір.
Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,
По присмерковій стіні дивний пливе

Під синім полум’ям святого неба
Ріс Олександер. Він Гомера вчив
З учителем царів і мудреців, —
І тайни зір читав у Нектанеба.

Як наша Вольга, він знав серця звірів,
До

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе

Ластівки на телеграфнім дроті…
Чи не твій прообраз, майбуття:
Ясністю окрилене життя
З генієм людським в одному льоті!

Димарі, що їх рожевий дим —
З хмарами в братерському

Не багряницею, не злотом —
Живою кров’ю він кипить,
Тому його людським кіотам
По віки вічні не вмістить.

Рубіни уманських пожарів
Поклали відзнак на чоло…
Ах, як далеко

Ти був іще малий котигорошок,
Така собі одна із людських мошок,
Що виповзли на сонце, бо весна
Тепло лила із келиха без дна,
І щось собі блаженно лепетали, —
І от тебе

Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, приведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

Не ваблять торжища, і оргія не надить,
І марно точиться, немов солодкий плин,
Музика в далечі. Серед суворих стін
Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля —

Любов чи ні — не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна.

Колись було — чи снилось…
Забулось — чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське

Заснув Ендіміон на місячній поляні,
Де смольний дух трави і сосен престарих.
До милих уст його, рожевих і пухких,
Богиня хилиться в нестримному бажанні.

А сонце вигляне із-за

В буденщині процвілій і прокислій,
У поросі неправди і пліток
Ви сяєте, як очі блискавок,
Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок
Тяжкого грому в

Густими барвами земними
Він звеселяє полотно,
І чим рясніш воно цвістиме,
Тим довше житиме воно.

Не кожну фарбу, що потрапить
Йому під руку, він бере,
Життя не кожний

Знов прибули до нашої шпаківні
Її, мабуть, торішні хазяї
І зразу співи почали свої,
Насмішкуватим спрямуванням дивні.

Оригінальності від них не ждіть:
Шпаки — це імітатори

Мені казав розумний садівник:
«Коли ти пересаджуєш ялинку,
Відзнач північний і південний бік
І так сади: ростиме добре й гінко.

Нехай на південь дивиться вона,
Як і дивилася,

На порозі гість веселий —
Дощ блакитний, весняний…
Хто постелю нам постеле
У світлиці запашній?

Хто під вогке рокотання
Малих крапель по шибках
Нагадає про кохання