Іванна Савицька

Летять листки пожовклі і зів’ялі,
Летять до ніг і сумно шелестять.
Затих гайок, і верби кучеряві
Пташиним співом вже не гомонять.

А ниточки ясні, срібноволосі
Шепочуть тихо —

Там, в моїм краю далекім,
Відлетіли вже лелеки,
Лиш високо ген у млі
Ще курличуть журавлі

Край дороги, в чистім полі
Тужать-плачуть три тополі.
Між хрестами бродить

Пише писанки бабуня,
Пише мама, пишу я.
А чия найкраща буде?
Я гадаю, що моя.

І бабуня так говорить,
Так і мама каже теж.
— Правда, таточку, — питаю?
Він відказує: —

Як я виросту, матусю, —
Хочу бути моряком.
Зміряю морів красу всю
Міцно кованим судном.

Ні страху мені, ні стриму, –
Човне, човнику, лети!
Я судном своїм

Тобі, о Мамо, віршик цей складаю,
Тобі співаю радісних пісень,
В стрічки-рядки любов мою безкраю
Вплітаю, Мамо, в Твій великий день.

Бо знаю я, що слів Тобі не треба,
Вони

Летить літак
Високо так,
Летить, летить стрілою;
Ховається,
Вкривається
Хмаринкою густою.

Горять, блистять,
Гудуть, шумлять
Міцні його мотори;
Летить літак

Ось і провесна! Пора нам
На город заглянуть, діти!
Сніг стопився, а з-під нього
Вже сміються перші квіти.

Гляньте! Крокус синьоокий
Розквітає в хуртовину,
А за ним

Наш рідний Львів, наш славний Львів,
Це город галицьких князів —
Він в листопадовому зриві
Засвідчував чуття правдиві.

На пісні бойової звук
Вхопили зброю сотні рук:
“Не

Палають-світяться вогні
І гомонить колядка,
Ввижається, немов у сні
Святочна, тепла згадка.

На землю лине білий сніг,
Такий ясний, пухнатий,
М’яким накривалом

Темна нічка за шибками.
Сон на крилах вже летить.
Небеса блистять зірками,
Та Івасик ще не спить.

У голівці сонні мрії…
…Хмари, небо, зорі, рай.
Білі ангели-лелеї,
А

Різдво, і гомоном перлистим
Колядки звуки гомонять.
Ялинки вогники іскристі
Палають, міняться, горять.

Тож обступім кругом ялину,
Хай світло зірки на верху,
З’єднає нас в

Мій рідний край гнетуть окови,
Мій рідний край у боротьбі.
О, як же тут в ім’я любови
Вітчизні помогти моїй?

І серце нищечком говорить:
“Учись, трудися кожний день,
Не

Люблю Тебе, Матусенько єдина,
Любов’ю щирою, як любить лиш дитина,
І Господа щоденно я молю,
Щоб зберігав Він Матінку мою.

Люблю Тебе, хоч, може, люба Ненько,
Непослухом раню

Вже вакації за нами.
Як же швидко час пройшов!
Ми й не зчулися, з книжками
В школу треба їхать знов.

Прощавайте, милі друзі,
Фармо, море і ліси,
Щебети пташок у

Ой, як сумно нам за бором,
Жаль прекрасних вечорів.
Тут пташки співали хором,
Вогник ватри ясно тлів.

Тут шуміла нам діброва,
Казку мовив тихий гай,
Тут серцям бальзам,

Ми молоді, і світ такий прекрасний,
Тож заспіваймо радісних пісень,
Ми молоді, в нас віра не погасне
У краще завтра, у свободи день.

Тож не гайнуймо марно юних літ,
До

Вже вечір тихенько прилинув до нас,
І промінь останній за лісом погас.
Вкруг ватри ясної сидять пластуни,
І пісня несеться крізь гай і лани.

Горять і мигочуть гілки із

Святий, небесний отче Миколаю,
До Тебе діти нині прибігають
І просять щиро: — Нас Ти не забудь,
І в ніч чудес з дарунками прибудь.

Хай повні ласк долоні чудотворні
Усіх сиріт

Матінко моя єдина,
Ти для мене цілий світ!
І хоч я мала дитина,
Хоч мені лиш кілька літ,
Та тебе, матусю мила,
Я кохаю над життя
І бажаю: будь щаслива,
Наче квітка

Химерний березень! —
Раз плаче, раз сміється, —
Посипле дощиком, сніжечком прикрасить,
Несмілим сонечком крізь хмари обізветься,
Засмучених діток розвеселить.

Химерний