Іван Кушнір

Весна! По тілу ринуть соки,
Набрякли вени і думки,
Готові вибухнуть в струмки
Життям і почуттям високим.

Весна! Хто на твоїм крилі
Ввійде до мого серця?
Чиї ясні

Де б я не був, в далекій чужині,
А чи в своєму, дорогому краю,
Ти пам’ятай, що я в своїм житті,
Тебе люблю, одну повік кохаю.
Люблю, коли, у теплий, літній час,
Вечірня зірка

На самоті сам із собою до тебе Боже я молюсь,
На вірність рідній Україні Тобі одному поклянусь…
Бо вже нікому я не вірю, усюди зради в нас давно,
Всі на словах за Україну, насправді

Я завжди Тебе буду чекати,
Навесні, зимою, восени.
Літом Тебе буду виглядати
Я щоденно з тої далини.

Вогником ясним буду горіти,
Я для Тебе мила у ночі.
Про кохання буду

Не говори мені нічого
І знай, що в цьому, не є потреба,
Я лиш торкнуся, погляду твого
І зрозумію, що Тобі треба.
Я в нім побачу вечірні зорі,
Що кличуть, манять у даль до

Тихо вечір ходить по дворі,
Місяць зорям ніжно щось шепоче,
А мені так хочеться, хоч б в сні,
Подивитись мила в твої очі.
Обійняти лагідно за стан,
Жагу твоїх губ палких

Якого треба нам Аскольда
На цій окраденій землі?
А може, дійсно, ми малі,
Щоб владу правити без кольта?

Вже восьмий рік при владі наші,
Загрузли в твані, не на паші,
І

Про повідь на Закарпатті та участь чиновництва в ній

Гори.
Горе.
Зсуви.
Дощ. Дощ.
Закарпаття тоне.
Скільки йде площ
У води

Економіко!
Де твій пульс?
Графік серцевих ритмів
падає вниз.
Хто сказав,
рентабельність нуль?
Ми
на від’ємній осі криз.

Міністри сидять в шоці:
Знову курс

1
Сонце!
Давай дружити.
Спільним вогнем палати.
Ти, звичайно, із неба.
Жито —
Мої палати.

Нас міліарди сонць
У ноосфері землі.
Та огортає

Вишивала мати рушники,
Ніби свою долю вишивала,
Чорні і червоні ті нитки
На полотно хрестиками клала.

В тих узорах ніби у житті,
Було в них усякого доволі.
Нитки чорні-

Українці, рідні, українці,
Ви немов лебедики сумні,
Розлетілись на чотири кінці,
По усіх куточечках Землі.
У чужих краях, де сонце світить,
Знаю я, немає Вам тепла,
І не

Я тебе цілував до світанку,
Я тебе цілував у росі,
Ми кружляли в модерному танку:
Я і ти у дівочій красі.

Твої губи казали: “не треба”,
Твої руки благали: “пусти”,
Але

Вітаю радо, Дикий Луже,
Цю землю, небо, простір цей!
Не відведу від них очей,
Причарували, наче ружа.

В могилі кожній я вбачаю
Безсмертних свідків тих років,
Коли ватаги

Сяйте, тюльпани, Тавридою!
Як не удома, то в світі!
Бачу Голандію вкритою
В щирому вашому цвіті.

Сяйте, тюльпани, Тавридою.
Хоч при султановім дворі.
В нас чарувати —

Сиплять козачі голови
Листям осіннім
На вітрі віків.
Сипле свинець та олово
За голосінням
Північних вовків.

А в листі — трагедії долі
Від колисок до трун
Усіх

1.
Це —
не друге пришестя Христа,
Заспокойте, будь ласка, дух.
Ця подія
відносно проста:
Зводиться український дух.

І вже йому тісно
в одних
грудях.
Він

Помирає козак
У Дикому Лузі,
Похилилися злак
І друзі у тузі,

Зблідли стяги походні,
Та не зна ні один,
Що у нього сьогодні
Народився син!

Йшли у мряці голубій
В шатах ворога у бій,
Козаки та їх старшина,
Отаман і вся дружина.
Йшли у мряці голубій
Ще й у шатах вражих бій.

Не боїться чи козак
В брата

Пішли далеко тарпани,
Тепер їх не здогнати;
Чому, скажіть, не таргани
Із голови та хати?

Широкий степ змалів у яр
Без янголів безмежжя.
Вже вільна постать не буя.