Григорій Чупринка

Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир!

Там, на морі, на просторі,
Розігнавши млявий сон,
Виллєм муки

Дзвінко роздайтеся, співи цікавії,
Линьте до Феї утіх, —
Палом Поета-Царя до Вірсавії
Весь я спалахнув на гріх.

Довго в повітрі, в рожевому мареві
Гімни лунали мої,

Наче п’яні,
На поляні
Сплять рядки струнких беріз
І в тумані
Ллють зарані
Краплі чистих творчих сліз.

Їхні сльози —
Перші роси,
Що одроджують ростки
Де

Хризантеми і лілеї
В різнобарвнім перепльоті
Обвили голівку Феї,
Мов сестриці по істоті.

Сяйвом сонця одливає
Вся істота і обличчя,
Райським чаром повіває
Сила вроди

Все навколо захололо,
Все заснуло;
Гостро в серці закололо,
Дух запнуло.

В’януть квітоньки в утомі;
Скрізь тужливо…
Війте ж, війте, буроломи,
Ворухливо!

Дайте

В годину муки і розпуки
Моїх страждань не однімай —
Мої страждання родять звуки
І вводять дух мій в світлий рай!

Мої страждання — муки духу,
Що родять думи і пісні,
Вони

Прощай, прощай! Іди од мене,
Не стій зо мною серед шляху:
Моє життя таке шалене,
Таке нахильне до розмаху.

Дивись, дивись! — Я сміло знищу
Свою найкращую надію,
Своє

Птаство, прокинувшись, дзенькнуло, ахнуло,
В полі, в лісі ожило!
Сонце пожежею жарко спалахнуло,
Землю сяйвом облило.

Серце забилося, радістю схоплене,
Ясні думи

Я так легко торкнусь до твоєї душі,
Мов хірург до кривавої рани, —
О, скоріше забудь, заглуши, потуши
Свої болі, мій друже коханий!

Не жахайся мене! Я в стражданнях твоїх

Я люблю вночі іти
До мети,
Як навколо темно,
А мені блищать огні
В таємничій далині —
Весело, приємно.

В’ється стежечка одна
Чарівна
Близько од безодні,

Свище полум’я з горнила,
Грають іскри навкруги…
— Все розбила, розлюбила
Без сердешної нудьги.

Б’ється в грудях буйна сила
Суше сталь мою сльозу…
— Все розбила,

Не продасться справжня ліра,
Повна гніву, повна сліз!..
Не твори собі кумира —
Мій улюблений девіз.

Я люблю натхненні звуки,
Я люблю святу красу,
Так до вас, ворожі

Я кладу криваві стьожки
На ромашки, на волошки,
На чебрець, на деревій,
Щоб вились над кров’ю круки,
Щоб лились прожиті муки
В дикій пісні хоровій.

Думу смілу,

Вільний дух летить з оселі
На палкий простір пустелі,
Де нема людських отар,
Де ні слави, ні догани
Не пускають урагани,
Як зловісних чорних хмар.

Слава кров’ю там не

І

Стук, стук! Диб, диб…
Ніжно, ніжно,
Дивовижно,
Тонко, тонко, тонкобіжно
Одбивають ноги, ноги
Смілу силу
Перемоги
Божевільний сиплють дріб!
Серед шуму,

І
Тихо, тихо плеще річка,
Шепчуть казку комиші;
Все приспала темна нічка
В заспокоєній душі:

Давнє щастя, давнє лихо,
Давні страдницькі пісні…
Нічко-мати,

Пережити треба жах,
Жах смертельний,
Щоб горів огонь в очах
Надземельний.

З болем родиться чуття
Тонше й вище;
Рядом з смертю йде життя
Найживіше.

Треба знати

І
Найдрібніший атом
Вкрай прибитого народу
Зможе бути вільним братом
Бурі, моря, небозводу,
Як з високої жаги
Розгадає всю природу
І пізнає дивну вроду

Білі руки мармурові,
Карі очі, чорні брови
Кличуть дух мій в світлий рай…

О, не стій передо мною
Світлосяйною маною,
Рук до неба не здіймай!

Чуєш? Бачиш? — я

Зимовий етюд

Мов пушинки,
Порошинки,
На покрівлі,
На будівлі
Ніжно падають сніжинки,
Так легенько
Б’ються, б’ються,
Так тихенько
В’ються, в’ються